Глава 28. Таємниця, що пережила час

Глава 28. Таємниця, що пережила час

Ранок настав тихо. Після всіх подій останніх днів Марія вперше прокинулася без відчуття, що за дверима на неї чекає небезпека.

Вона лежала й дивилася у вікно. Сніг продовжував падати. Поруч спав Андрій. Марія усміхнулася.

Ще кілька днів тому вона навіть не могла уявити, що буде думати про майбутнє. А тепер думала. Про дім. Про дітей.

Про життя разом.

Вона обережно підвелася, щоб не розбудити Андрія.

Але він відкрив очі.

— Куди?

— Нікуди.

— Тоді чому тікаєш?

— Я не тікаю.

Він усміхнувся.

— Добре.

Марія сіла біля нього.

— Ти знаєш, про що я думала?

— Про дітей.

Вона здивувалася.

— Звідки ти знаєш?

— Ти вчора так дивилася на мене, ніби вже придумала імена.

Марія засміялася.

— Можливо.

— І?

— Поки не скажу.

— Тоді доведеться вмовляти.

— Спробуй.

Андрій обійняв її.

— Я хочу тільки одного.

— Чого?

— Щоб ти була щаслива.

Марія притулилася до нього.

— Я вже щаслива.

Але їхню розмову перервав стукіт у двері.

Марія та Андрій переглянулися.

— Хто це?

За дверима почувся голос Владислава:

— Маріє, нам треба поговорити.

Вона відчинила.

Батько стояв у коридорі.

В його руках був старий конверт.

— Що сталося?

Владислав подивився на Андрія.

— Це стосується вашого майбутнього.

---

Вони зібралися у вітальні.

Олена сиділа біля каміна.

Софія стояла біля вікна.

Станіслав мовчки переглядав документи.

Владислав поклав конверт на стіл.

— Я знайшов його вночі.

Марія подивилася на пожовклий папір.

— Де?

— У старій скрині, яку я забрав із архіву.

Андрій нахилився.

— Чому не відкрив?

— Бо він адресований не мені.

Марія побачила напис.

Її серце забилося швидше.

«Марії Левицькій. Відкрити лише після повернення Владислава».

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

Владислав похитав головою.

— Ні.

— Хто його написав?

— Твій батько.

Марія взяла конверт.

Руки тремтіли.

Вона відкрила його.

Всередині був короткий лист.

«Маріє.

Якщо ти читаєш ці слова, значить, Владислав повернувся.

А отже, настав час розповісти те, що я приховував усе життя.

Станіслав не був зрадником.

Владислав не був зрадником.

І навіть Олександр Орловський не був зрадником.

Зрадник був поруч із нами.

Але ми помилилися, коли думали, що він діє заради грошей.

Йому було потрібно дещо інше.

Він шукав старовинний рукопис».

Марія зупинилася.

— Рукопис?

Владислав кивнув.

— Саме через нього все почалося.

Андрій узяв лист.

— Що за рукопис?

Владислав відповів:

— Книга, яку привезли до Львова ще наприкінці дев'ятнадцятого століття.

Станіслав підняв голову.

— Та сама?

— Так.

— Я думав, вона зникла.

— Вона не зникла.

Владислав подивився на Марію.

— Її сховали.

— Де?

Владислав мовчав.

— Тату?

— В Австрії.

У кімнаті запанувала тиша.

Андрій підвівся.

— Чому саме там?

— Бо після пожежі в маєтку ми зрозуміли, що Львів більше не безпечний.

— Хто перевіз книгу?

— Олександр.

Андрій завмер.

— Мій батько?

— Так.

— І куди?

— До Зальцбурга.

Андрій повільно сів.

— То він усе життя зберігав цю таємницю?

— Він поклявся, що ніколи не розповість про книгу.

— Чому?

Владислав глянув на Станіслава.

— Бо в ній були імена.

— Які імена?

— Людей, які брали участь у змові.

Марія відчула холод.

— І якщо ця книга існує…

— Тоді можна назвати всіх, хто стояв за смертями, шантажем і зникненнями.

Софія підійшла ближче.

— Саме тому вони досі шукають її.

— Хто «вони»? — запитала Марія.

Владислав відповів:

— Люди, які успадкували цю змову.

Марія подивилася на Андрія.

— Через двадцять три роки?

— Деякі таємниці переживають людей, — сказав Станіслав. — Особливо якщо комусь вигідно їх зберігати.

Раптом за вікном почувся звук.

Владислав різко повернув голову.

— Не рухайтеся.

Він підійшов до вікна.

На снігу виднілися сліди.

Хтось стояв біля будинку.

Але тепер там нікого не було.

— Вони знають, що ми знайшли лист, — сказав Владислав.

Олена зблідла.

— Що нам робити?

— Їхати.

Марія подивилася на батька.

— Куди?

— До Австрії.

Андрій узяв її за руку.

— Зальцбург?

Владислав кивнув.

— Саме туди.

Пізніше Марія стояла у своїй кімнаті й складала речі.

Андрій допомагав їй.

— Дивна подорож, — сказала вона.

— Дуже.

— Ще вчора ми говорили про дітей.

— А сьогодні їдемо шукати таємничий рукопис.

Марія усміхнулася.

— Наше життя точно не буде нудним.

Андрій підійшов до неї.

— Я не шкодую.

— Про що?

— Про те, що зустрів тебе.

Вона поклала руки йому на плечі.

— Навіть після всього цього?

— Особливо після всього цього.

— Ти не боїшся?

— Боюся.

— Але їдеш.

— Бо ти їдеш.

Марія поцілувала його.

— Тоді я теж не боюся.

Він притиснув її до себе.

— Колись ми справді житимемо спокійно.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— І матимемо дітей?

Андрій усміхнувся.

— Якщо ти все ще цього хочеш.

— Дуже.

— Тоді в нас буде велика сім'я.