Глава 24. Поки ти поруч

Глава 24. Поки ти поруч

Залізні двері за їхніми спинами з гуркотом зачинилися.

Марія здригнулася й мимоволі притиснулася до Андрія.

Вузький підземний коридор знову огорнула темрява. Лише слабкий вогник лампи в руках Станіслава освітлював кам'яні стіни.

Десь попереду почувся тихий сміх.

— Тепер ніхто звідси не вийде, доки я не отримаю скриньку.

Марія відчула, як Андрій міцніше стиснув її руку.

— Не відходь від мене, — тихо сказав він.

— Я й не збиралася.

Вона намагалася говорити спокійно, але голос видавав страх.

Андрій повернувся до неї.

— Маріє, подивися на мене.

Вона підняла очі.

У напівтемряві його обличчя здавалося особливо серйозним.

— Ти боїшся?

Марія ледь усміхнулася.

— Дуже.

— Я теж.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Ти?

— Так.

— Я думала, ти ніколи нічого не боїшся.

Андрій тихо видихнув.

— Я боюся втратити тебе.

Марія завмерла.

Навколо них залишалися холодні камені, темрява й невідомий ворог, але в цю мить вона чула тільки його голос.

— Андрію…

— Я серйозно, — прошепотів він. — Коли ми зайшли сюди, я зрозумів, що можу втратити тебе за одну мить. І вперше в житті мені стало страшніше за власне життя.

Марія опустила погляд.

— Ти не мусиш мене захищати від усього.

— Мушу.

— Чому?

Андрій усміхнувся.

— Бо люблю тебе.

Марія підняла голову.

Він сказав це просто.

Без красивих слів.

Без обіцянок, які могли розбитися об реальність.

Просто сказав правду.

— Скажи ще раз, — попросила вона ледве чутно.

Андрій наблизився.

— Я люблю тебе, Маріє.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Тоді я теж скажу.

Вона поклала долоню йому на груди.

— Я люблю тебе.

На мить вони забули про все.

Про старі таємниці.

Про Жевуського.

Про людину з чорним перснем.

Про небезпеку.

Залишилися тільки вони двоє.

Андрій обережно торкнувся її обличчя.

— Я так довго боявся це сказати.

— Чому?

— Бо не знав, чи ти відчуваєш те саме.

Марія тихо засміялася.

— Невже ти не помічав?

— Помічав.

— Тоді?

— Хотів почути від тебе.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала його.

Це був короткий, ніжний поцілунок.

Але для них він означав більше, ніж будь-які слова.

Коли вони відсторонилися, Марія прошепотіла:

— Тепер знаєш.

— Тепер знаю.

— І що робитимеш?

— Виведу тебе звідси.

Вона усміхнулася.

— Разом.

— Разом.

---

— Якщо ви закінчили зізнаватися одне одному в коханні, — раптом сухо промовив Станіслав, — нам варто подумати, як вибратися.

Марія почервоніла.

Андрій подивився на графа.

— Ви могли б трохи помовчати.

— Я мовчав двадцять три роки. Повірте, більше не хочу.

Софія тихо усміхнулася.

— Принаймні в цій історії нарешті з'явилося щось хороше.

Але раптом із темряви знову почувся голос:

— Я радий за вас.

Андрій одразу став серйозним.

— Покажися!

Кілька секунд було тихо.

Потім у кінці коридору з'явився чоловік.

Темне пальто.

Чорні рукавички.

І той самий перстень із чорним каменем.

Марія відчула, як Андрій став перед нею.

Чоловік усміхнувся.

— Я не хочу завдати вам шкоди.

— Тоді відчини двері, — відповів Андрій.

— Не можу.

— Чому?

— Бо скринька потрібна мені.

Станіслав зробив крок уперед.

— Ти не отримаєш її.

Чоловік подивився на нього.

— Ви все ще думаєте, що можете зупинити те, що почалося двадцять три роки тому?

— Цього разу можу.

— Ні.

Він підняв руку.

За кілька секунд десь над ними почувся глухий удар.

Пил посипався зі стелі.

Марія здригнулася.

Андрій обійняв її.

— Усе добре.

— Ти впевнений?

— Поки я поруч — так.

Вона подивилася йому в очі.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Таємничий чоловік спостерігав за ними.

Його обличчя раптом стало серйозним.

— Кохання.

Він тихо засміявся.

— Саме через нього люди завжди стають слабкими.

Андрій відповів:

— Ні. Через кохання вони знаходять сили.

Чоловік нічого не сказав.

Станіслав тим часом уважно дивився на стіну.

— Зачекайте.

Він підійшов до старого каменю.

— Тут щось є.

Софія наблизилася.

— Де?

Станіслав провів пальцями по кладці.

— Ось.

Він натиснув на невеликий виступ.

Камінь просів.

Десь усередині стіни почувся механічний звук.

Чоловік із чорним перснем різко повернувся.

— Не смійте!

Але було пізно.

Частина стіни відсунулася.

За нею відкрилася маленька ніша.

У ній лежала стара металева скринька.

Марія затамувала подих.

— Ось вона…

Чоловік зробив крок уперед.

Андрій перегородив йому шлях.

— Не рухайся.

— Відійди.

— Ні.

— Ти не розумієш, з ким маєш справу.

— Можливо.

Андрій міцніше стиснув руку Марії.

— Але я знаю одне: ти не торкнешся її.

Марія подивилася на нього.

У її серці більше не було того страху, який вона відчувала хвилину тому.

Тепер там було щось інше.

Віра.

Віра в нього.

У них.

У те, що навіть після двадцяти трьох років брехні правда нарешті знайде дорогу назовні.

Станіслав дістав скриньку.

— Відкриємо її?

Софія кивнула.

Але в ту саму мить чоловік із чорним перснем дістав із кишені пістолет.

— Ні.