Глава 23. Той, кого не можна було називати

Глава 23. Той, кого не можна було називати

— Мій батько…

Марія не могла відвести погляду від фотографії. На ній стояли троє молодих чоловіків.

Владислав.

Станіслав Жевуський. І її батько.

Ті, хто залишили після себе таємницю, що через двадцять три роки знову увійшла в життя їхніх дітей.

Андрій стояв поруч і мовчав.

Він дивився на фотографію так, ніби намагався знайти в обличчі незнайомого чоловіка відповідь на всі запитання.

— Чому ти ніколи не розповідала мені про цю фотографію? — запитала Марія.

Олена не відповіла.

— Мамо!

Жінка здригнулася.

— Бо хотіла, щоб ти пам'ятала батька таким, яким він був для тебе.

— А яким він був насправді?

Олена опустила очі.

— Я не знаю.

— Ти щойно сказала, що він знав ім'я людини, яка наказала вбити Владислава.

— Знала я.

— Тоді скажи мені!

У голосі Марії було стільки болю, що Олена не витримала.

— Твій батько боявся.

— Усі боялися! — вигукнула Марія. — Владислав боявся, Софія боялася, твій батько боявся, мій дід боявся! А що було з людьми, яких вони залишили після себе?

Андрій тихо сказав:

— Маріє…

— Ні, Андрію. Я хочу знати правду.

Вона повернулася до Олени.

— Навіть якщо вона буде страшною.

Олена заплакала.

— Ти маєш право її знати.

Вона підійшла до шафи й дістала стару дерев'яну скриньку.

Поклала її на стіл.

— Це речі твого батька.

Марія завмерла.

— Чому я ніколи їх не бачила?

— Я не могла.

— Що там?

— Листи.

Олена відкрила скриньку.

Всередині лежали пожовклі аркуші, старий кишеньковий годинник і невеликий золотий медальйон.

Марія взяла медальйон.

На ньому був вигравіруваний герб її родини.

— Це належало батькові?

— Так.

— А листи?

Олена дістала один конверт.

На ньому був напис:

«Олені. Якщо зі мною щось станеться.»

Марія подивилася на матір.

— Ти читала?

— Один раз.

— І?

— Після цього я більше не змогла його відкрити.

Андрій взяв конверт.

— Можна?

Олена кивнула.

Він обережно розкрив його.

Всередині був аркуш.

Андрій почав читати.

— «Олено, якщо ти читаєш цей лист, значить, я не зміг виконати обіцянку…»

Марія затамувала подих.

— Читай далі.

— «Я обіцяв, що захищатиму тебе і Марію, але тепер розумію, що небезпека набагато ближче, ніж я думав.»

Олена заплющила очі.

Андрій продовжив:

— «Не довіряй Жевуському. Але й не звинувачуй його без доказів. Він теж боїться людини, яка стоїть над усіма нами.»

Софія різко підвела голову.

— Він знав.

— Що? — запитала Марія.

— Твій батько знав, що Жевуський не головний.

Андрій дочитав:

— «Якщо колись повернеться Софія, передай їй, що Владислав не винен. Він намагався врятувати всіх нас.»

Софія прикрила очі.

Сльози покотилися по її щоках.

— Він знав, — повторила вона. — Він усе знав.

Марія подивилася на неї.

— Що саме?

Софія відповіла не одразу.

— Що Владислав не загинув.

Усі завмерли.

— Але звідки?

— Бо твій батько допоміг нам.

Марія розгублено дивилася на неї.

— Тоді чому він дозволив усім думати, що Владислав мертвий?

Софія тихо сказала:

— Щоб врятувати його.

---

Тим часом у Львові.

Граф Станіслав Жевуський стояв біля вікна свого кабінету.

У руці він тримав лист із чорним знаком.

Вогонь у каміні майже згас.

На столі лежали старі документи.

Станіслав перечитував їх уже втретє.

— Вони знають, — прошепотів він.

Двері відчинилися.

У кімнату увійшов його старий слуга.

— Пане графе?

— Що?

— До вас прийшов гість.

Станіслав насупився.

— Хто?

— Він не назвав свого імені.

— Нехай заходить.

Через кілька секунд до кабінету увійшов чоловік у темному пальті.

Станіслав одразу впізнав чорний камінь на його руці.

— Ви…

Чоловік зачинив двері.

— Вони повернулися.

— Я знаю.

— Софія жива.

— Я знаю.

— Владислав теж живий.

Станіслав різко підвівся.

— Звідки вам це відомо?

Чоловік усміхнувся.

— Я бачив його.

Станіслав зблід.

— Де?

— Там, де ви ніколи не шукали.

— Чого ви хочете?

— Того самого, чого хотів ваш батько.

— Ви нічого не отримаєте.

— Не будьте таким упертим, Станіславе.

Чоловік поклав на стіл фотографію. На ній був Владислав. Живий. Сивий, але впізнаваний.

Станіслав довго дивився на знімок.

— Коли це зроблено?

— Учора.

— Ви стежите за ними?

— Я стежу за правдою.

— Ви вб'єте їх?

Чоловік нахилився до нього.

— Якщо вони знайдуть скриньку, доведеться.

Станіслав стиснув кулаки.

— Я не дозволю.

Чоловік усміхнувся.

— Ви все ще думаєте, що можете щось заборонити?

Він повернувся до дверей.

— Передайте Орловському, що його батько знає, хто його зрадив.

— А якщо я не передам?

Чоловік зупинився.

— Тоді наступного листа ви отримаєте не від мене.

Він вийшов.

Станіслав залишився сам.

Через кілька секунд він дістав із шухляди револьвер.

— Цього разу я не дозволю вам забрати ще одне життя.

За містом Андрій закінчив читати лист.

— Тут ще щось є.

Він перевернув аркуш.

На звороті було кілька слів.

«Скринька не в будинку Левицьких. Я сховав її там, де ми вперше дали клятву мовчати.»

Марія подивилася на Софію.

— Де це?

Софія замислилася.