Глава 22. Тінь над зимовим лісом

Глава 22. Тінь над зимовим лісом

Світло екіпажа наближалося. Воно ковзало між голими деревами, то зникаючи за поворотом, то знову виринаючи з темряви.

Владислав підійшов до вікна.

— У нас мало часу.

Михайло вже стояв біля дверей.

— Я виведу коней.

— Ні, — заперечив Владислав. — Якщо вони стежать за дорогою, першою буде саме стайня.

— Тоді через ліс.

Софія подивилася на Андрія.

— Нам потрібно йти.

Андрій не ворухнувся.

Він усе ще дивився на батька.

— Я нікуди не піду, поки ви не скажете правду.

— Андрію…

— Двадцять три роки, — перебив він. — Двадцять три роки я жив із думкою, що мій батько загинув. А тепер ви стоїте переді мною й знову говорите, що ми повинні тікати.

Владислав підійшов ближче.

— Я розумію твій гнів.

— Ні. Ви не розумієте.

— Розумію.

— Тоді скажіть, чому ви не повернулися.

Владислав довго дивився на сина.

— Бо я боявся, що через мене ти загинеш.

Андрій мовчав.

— Після пожежі я вижив випадково, — продовжив Владислав. — Мене знайшли далеко від маєтку. Я був поранений і майже не пам'ятав, що сталося.

— Хто вас знайшов?

— Михайло.

Андрій подивився на нього.

— Він урятував мені життя.

Михайло кивнув.

— А потім ми дізналися, що всі вважають мене мертвим.

— І ви вирішили залишитися мертвим?

— Я вирішив залишитися живим для тебе.

Андрій стиснув кулаки.

— Це звучить красиво. Але я був дитиною. Мені потрібен був батько.

Владислав опустив голову.

— Я знаю.

Його голос став тихим.

— І це найбільший мій гріх.

Марія підійшла до Андрія.

— Ми ще маємо час.

Андрій подивився на неї.

Вона ніжно стиснула його руку.

— Спочатку треба вижити.

Він кивнув.

— Добре.

Владислав узяв зі столу стару лампу.

— За будинком є стежка. Вона веде до річки. Там на нас чекатиме Михайло.

— А ви?

— Я піду з вами.

— Але ж вони шукають вас.

— Саме тому я повинен піти.

---

Вони вийшли через задні двері.

Сніг уже вкрив землю товстим шаром.

Михайло рушив першим.

За ним ішла Софія, потім Олена й Марія.

Андрій залишився поруч із батьком.

Кілька хвилин вони мовчали.

Нарешті Андрій запитав:

— Ви знали, що мати Марії зберегла документи?

— Так.

— Чому не забрали їх раніше?

— Бо не хотів повертатися до Львова.

— Через страх?

— Через людей.

— Кого саме?

Владислав зупинився.

— Того, хто керував усім.

— Домбровського?

— Ні.

Андрій нахмурився.

— Хто тоді?

Владислав подивився в темний ліс.

— Домбровський був лише одним із виконавців.

— А Жевуський?

— Його батько знав частину правди. Але не всю.

— Тоді хто головний?

Владислав тихо сказав:

— Людина, яку я колись називав братом.

Андрій завмер.

— У вас був брат?

— Не рідний.

Владислав продовжив іти.

— Ми разом навчалися. Разом служили. Разом мріяли змінити життя своїх родин.

— І він вас зрадив?

— Не одразу.

— Що змінилося?

— Гроші.

Андрій похитав головою.

— Хто це?

Владислав не відповів.

Раптом попереду пролунав свист.

Михайло підняв руку.

Усі зупинилися.

— Що? — пошепки запитала Марія.

— Тихо.

Михайло присів і торкнувся снігу.

— Тут хтось був.

Владислав подивився навколо.

— Вони вже близько.

Здалеку почувся тупіт коней.

— Швидше, — наказав Михайло.

Вони рушили до річки.

За кілька хвилин вони побачили невелику дерев'яну хатину. Біля неї стояли двоє коней. Михайло відкрив двері.

— Усередину.

Усі зайшли.

Андрій допоміг Марії зняти пальто.

Вона тремтіла від холоду.

— Ти в порядку?

— Так.

Він узяв її руки у свої.

— Вони холодні.

— Я боюся не холоду.

Андрій подивився їй у вічі.

— Я теж.

Він притягнув її до себе.

— Але я не дозволю їм тебе забрати.

Марія поклала голову йому на груди.

— Я знаю.

Поруч Софія дивилася на них. На її обличчі з'явилася сумна усмішка.

— Ви дуже схожі на мене та Владислава.

Марія підняла очі.

— Ви його кохали?

Софія подивилася на Владислава.

— Я ніколи не переставала.

Владислав відповів їй поглядом.

— Я теж.

Олена тихо сказала:

— Тоді, можливо, тепер вам нарешті не доведеться тікати одне від одного.

Софія усміхнулася крізь сльози.

Але раптом надворі пролунав постріл.

Усі здригнулися.

Михайло загасив лампу.

— Вони знайшли нас.

Тиша стала майже нестерпною. За стінами хатини чулося тупотіння коней.

Потім голос:

— Владиславе!

Чоловік завмер.

Марія впізнала голос.

— Це він?

Владислав кивнув.

— Так.

— Хто?

— Той, хто стояв за всім.

Андрій стиснув зброю.

— Виходьте! — пролунало надворі.

Владислав підійшов до дверей.

— Залишайтеся тут.

Андрій схопив його за руку.

— Ні.

— Андрію.

— Я більше не дозволю вам зникати.

Владислав подивився на сина.

В його очах з'явився біль.

— Ти не знаєш, з ким маєш справу.

— Тоді настав час дізнатися.

Двері раптом затремтіли від удару. Софія скрикнула. Михайло підійшов до іншого виходу.

— Є задні двері.

Владислав кивнув.

— Тоді йдемо.

Вони вибігли з хатини.

Ліс поглинув їх.

Сніг сипався з неба, а гілки били по обличчю.