Глава 21. Той, хто повернувся з небуття

Глава 21. Той, хто повернувся з небуття

— Владислав живий?

Марія повторила ці слова майже пошепки.

Вона дивилася на незнайомця, але не могла повірити почутому.

Андрій тримав пістолет, не опускаючи його.

— Назвіть своє ім'я.

Чоловік посміхнувся.

— Моє ім'я вам нічого не скаже.

— Тоді доведіть, що не брешете.

— Розумно.

Він повільно підняв руки.

— Я не прийшов битися.

— Тоді хто ви?

— Мене звати Михайло Вербицький.

Софія здригнулася.

— Михайло…

Чоловік подивився на неї.

— Так. Той самий Михайло, який допоміг вам втекти тієї ночі.

Софія прикрила рот рукою.

— Я думала, ти загинув.

— Багато хто так думав.

Андрій не опускав зброї.

— Де Владислав?

Михайло подивився на нього.

— За кілька десятків верст від Львова.

— Він справді живий?

— Так.

— Чому всі двадцять три роки вважали його загиблим?

— Бо саме цього він хотів.

Марія здивовано вигукнула:

— Хотів?

— Після пожежі він зрозумів, що якщо повернеться, загинуть ті, хто йому дорогий.

Софія зробила крок уперед.

— Але я бачила полум'я. Я думала…

Її голос затремтів.

— Я думала, що він загинув.

Михайло сумно усміхнувся.

— Він ледве вижив.

Андрій опустив пістолет.

— Розкажіть усе.

— Не тут.

— Чому?

— Бо будинок більше не безпечний.

Михайло поглянув на вікно.

— За нами стежать.

Олена зблідла.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я бачив їх.

Марія підійшла до вікна.

На протилежному боці вулиці стояв темний екіпаж.

— Це вони?

— Так.

Андрій швидко підійшов до дверей.

— Скільки їх?

— Троє.

— Озброєні?

— Без сумніву.

Софія схопила Марію за руку.

— Нам потрібно йти.

— Куди? — запитала Олена.

— У безпечне місце.

Михайло похитав головою.

— Ні.

Він подивився на Андрія.

— Якщо вони побачать, що ви залишили будинок разом, почнуть переслідувати вас.

— Тоді що пропонуєте?

— Вийти через старий підземний хід.

Марія здивовано подивилася на матір.

— У нашому будинку є підземний хід?

Олена кивнула.

— Є.

— І ти ніколи не казала?

— Я думала, він давно замурований.

Михайло посміхнувся.

— Він відкривається.

Через кілька хвилин вони вже стояли біля кам'яної стіни в підвалі.

Олена відсунула стару шафу.

За нею були невеликі залізні двері.

Михайло дістав ключ.

— Владислав дав його мені багато років тому.

Двері відчинилися.

З темряви повіяло сирістю.

— Це веде під сусідню вулицю, — сказала Олена.

Андрій узяв лампу.

— Я піду першим.

— Ні, — заперечив Михайло. — Я знаю дорогу.

Він рушив уперед.

За ним пішов Андрій, потім Марія, Софія та Олена.

Коридор був вузьким.

Кам'яні стіни вкривала волога.

Марія міцно трималася за руку Андрія.

— Ти віриш йому? — прошепотіла вона.

— Не знаю.

— А я?

— Тобі я вірю.

Марія ледь усміхнулася.

— Це головне.

Раптом позаду пролунав глухий удар.

Михайло зупинився.

— Вони знайшли вхід.

Андрій обернувся.

— Як швидко?

— Швидше, ніж я очікував.

— Ми встигнемо?

— Якщо не будемо зупинятися.

Вони рушили далі.

Через кілька хвилин коридор закінчився старими дерев'яними дверима.

Михайло відчинив їх.

Вони вийшли у двір за кілька кварталів від будинку.

Там на них чекала карета.

— Сідайте.

Марія обернулася.

Десь далеко почувся кінський тупіт.

— Вони йдуть.

Андрій посадив Марію в карету, потім допоміг Софії та Олені.

Михайло сів поруч із кучером.

— Їдь!

Карета рушила.

Вони їхали майже годину.

Львів поступово залишався позаду.

Сніг став густішим.

Марія дивилася на Андрія.

— Якщо Владислав справді живий…

— Я знаю.

— Ти готовий його побачити?

Андрій задумався.

— Не знаю.

— Чому?

— Бо все життя я чув, що він загинув. Я виріс із цією історією.

Він подивився у вікно.

— А тепер виявляється, що мій батько живий.

Марія поклала голову йому на плече.

— Можливо, це шанс дізнатися, ким він був насправді.

— І чому залишив мене.

Софія тихо сказала:

— Він не залишав тебе.

Андрій подивився на неї.

— Ви знали?

— Я знала, що він хотів повернутися.

— Чому не повернувся?

Софія опустила очі.

— Бо отримав листа.

— Від кого?

— Від твого діда.

Андрій насупився.

— Що було в тому листі?

— Попередження.

— Про що?

— Що якщо Владислав повернеться до Львова, загинеш ти.

Андрій зблід.

— Я?

— Ти був дитиною.

— І він погодився зникнути через мене?

— Так.

Запала тиша.

Андрій відвернувся до вікна.

Марія обійняла його.

— Тепер ти знаєш, що він не забув про тебе.

Андрій тихо відповів:

— Але чому тоді він ніколи не намагався хоча б написати?

Софія гірко усміхнулася.

— Бо кожен його лист могли перехопити.

— А ти?

— Я була єдиною людиною, яка знала, де він.

— Чому ти мовчала?

— Бо він просив.

---

Незабаром карета зупинилася біля невеликого будинку серед засніженого лісу.

Михайло вийшов.

— Приїхали.

Андрій відчинив дверцята.

Навколо панувала тиша.

Лише вітер ворушив голі гілки дерев.

— Тут він?