Глава 20. Лист, який не мав бути знайдений

Глава 20. Лист, який не мав бути знайдений

— Він був тим, хто наказав мені зникнути.

Слова Софії повисли в тиші таємної кімнати. Андрій не ворухнувся. Здавалося, він перестав навіть дихати.

— Мій батько? — нарешті перепитав він.

— Так.

— Ви помиляєтеся.

Софія сумно похитала головою.

— Я хотіла б помилятися.

Андрій відступив на крок.

— Мій батько помер, коли я був дитиною. Він ніколи не розповідав мені про вас.

— І не мав розповісти.

— Чому?

Софія подивилася на нього.

— Бо хотів, щоб ти виріс і ніколи не дізнався, що він зробив.

Марія підійшла до чоловіка.

— Андрію…

Він підняв руку.

— Дай мені хвилину.

Він повернувся до Софії.

— Розкажіть усе. Від самого початку.

Софія повільно сіла біля столу.

Олена залишилася біля дверей.

На її обличчі читався страх.

— Твій батько не був таким, яким ти його пам'ятаєш, Андрію.

— Яким він був?

— Молодим, амбітним і дуже наляканим.

— Чого він боявся?

— Що втратить усе.

Софія взяла стару фотографію.

— Він знав про документи Владислава. Знав, що вони можуть викрити людей, які роками наживалися на чужому майні.

— І тому наказав вам зникнути?

— Не одразу.

Софія провела пальцем по краю фотографії.

— Спочатку він намагався переконати мене мовчати.

— Ви відмовилися?

— Так.

— Чому?

— Бо Владислав загинув через правду. Я не могла дозволити, щоб його смерть виявилася марною.

Марія відчула клубок у горлі.

— Що сталося потім?

— Твій батько прийшов до мене через кілька днів після пожежі.

— Але ви були вже в монастирі.

— Ні.

Софія похитала головою.

— До монастиря я переховувалася в іншому місці.

Андрій насупився.

— Де?

— У будинку Левицьких.

Олена опустила очі.

Марія різко повернулася до матері.

— Ти знала?

— Так.

— І ховала її тут?

— Кілька тижнів.

Марія не могла повірити.

— Мамо…

Олена підійшла до неї.

— Я була молодою. Я не знала, кому можна довіряти. Але я знала одне: Софію хотіли знайти.

— Хто?

Олена подивилася на Софію.

— Твій батько Андрію.

У кімнаті стало тихо.

Андрій стиснув щелепи.

— Чому?

Софія відповіла:

— Бо я знала, що Владислав перед смертю залишив документи.

— Де?

— Я не знала.

— А він думав, що знали?

— Так.

Марія подивилася на стару скриньку.

— Можливо, вони тут.

Андрій підійшов до неї.

Скринька була невеликою, залізною, з потемнілим замком.

Він спробував відкрити її.

Замок не піддався.

Софія тихо сказала:

— У мене є ключ.

Вона дістала його з кишені.

— Ви носили його всі ці роки?

— Я ніколи не знала, для чого він.

Софія вставила ключ.

Замок клацнув.

Кришка піднялася.

Всередині лежали старі листи, фотографії та невелика чорна записна книжка.

Марія взяла її.

На першій сторінці був напис:

«Імена тих, хто знає.»

Вона перегорнула сторінку.

Там були прізвища.

Домбрóвський.

Жевуський.

Орловський.

Левицький.

Марія здивовано подивилася на матір.

— Тут наше прізвище.

Олена зблідла.

— Я знала, що воно там.

— Чому?

— Бо твій дід був одним із людей, які знали про змову.

Андрій перегорнув сторінку.

Поруч із кожним прізвищем стояли короткі записи.

Домбровський — виконавець.

Жевуський — знав.

Орловський — погодився мовчати.

Левицький — захищав Софію.

Андрій завмер.

— Мій дід…

Софія тихо сказала:

— Він не був головним винуватцем.

— Але мовчав.

— Так.

— Через страх?

— Через страх за тебе.

Андрій закрив книжку.

— Усі говорять про страх. Але через цей страх загинули люди.

Марія поклала руку йому на плече.

— Ти не відповідаєш за їхні вчинки.

Він подивився на неї.

— Я знаю. Але важко читати про власну родину й розуміти, що люди, яких ти любив, приховували від тебе таке.

Марія ніжно стиснула його руку.

— Ти не такий, як вони.

Андрій подивився їй у вічі.

— Саме тому я хочу довести правду до кінця.

Раптом Софія знайшла серед паперів маленький конверт.

— Ось.

Вона відкрила його.

Всередині була записка.

«Якщо Софія вижила, не шукайте її. Вона повинна зникнути. Її життя — ціна мовчання.»

Олена прикрила рот рукою.

— Я ніколи не бачила цього.

— Хто це написав? — запитав Андрій.

Софія розгорнула записку.

— Почерк твого батька.

Андрій довго дивився на папір.

— Чому він хотів вас убити?

— Він не хотів мене вбивати.

— Тоді що означає ця записка?

— Він хотів, щоб я зникла. Бо боявся, що мене вб'ють інші.

Андрій підняв голову.

— Отже, він намагався вас врятувати?

Софія кивнула.

— Так.

Усі завмерли.

Марія подивилася на неї.

— Але щойно ви сказали, що він наказав вам зникнути.

— Бо я думала, що він боявся за себе.

Софія опустила погляд.

— Тепер я думаю, що він боявся за мене.

Андрій відчув, як напруга в грудях трохи послабилася.

— Тоді чому він не сказав правду?

Софія гірко усміхнулася.

— Бо був слабким.

Олена підійшла до столу.

— Він приходив до мене тієї ночі.

Марія різко повернулася.

— Що?

— Твій батько.

Андрій завмер.

— Що він сказав?

Олена дивилася на доньку.

— Що якщо зі мною щось трапиться, я повинна ніколи не розповідати тобі про Софію.