Глава 19. Будинок, який пам’ятав усе

Глава 19. Будинок, який пам’ятав усе

Ще до світанку вони залишили маленьке містечко. Сніг укрив дорогу білим полотном, а дерева стояли обабіч неї темними нерухомими силуетами. Вітер бився у вікна карети, наче намагався затримати їх.

Марія сиділа поруч з Андрієм, загорнувшись у теплу ковдру. Софія їхала навпроти.

Вона майже не говорила. Лише час від часу дивилася у вікно, немов бачила там не зимовий пейзаж, а минуле.

Марія нарешті не витримала.

— Софіє…

Жінка підняла очі.

— Що?

— Ви сказали, що моя мати знає, де знаходиться відповідь.

— Не зовсім.

— Тоді поясніть.

Софія важко зітхнула.

— Твоя мати знає про одну кімнату.

— Яку кімнату?

— Таємну.

Андрій нахилився вперед.

— У будинку Левицьких?

— Так.

— І що там?

Софія подивилася на нього.

— Документи.

— Які?

— Ті, які Владислав збирався передати Домбровському тієї ночі.

Марія відчула, як забилося серце.

— Але ви казали, що документи знищили.

— Частину.

— А решта?

— Я сховала їх.

— Де?

Софія відповіла не одразу.

— У будинку Левицьких.

Марія здивовано подивилася на неї.

— Чому саме там?

— Бо я знала, що після пожежі першими шукатимуть у будинку Владислава. Я повинна була знайти місце, про яке ніхто не знає.

— І моя мати допомогла вам?

Софія кивнула.

— Олена була єдиною людиною, якій я могла довіряти.

Марія замислилася.

— Тоді чому вона ніколи мені не розповіла?

— Бо боялася.

— Усіх цих років?

— Усе життя.

Андрій обійняв Марію за плечі.

— Тепер вона більше не буде сама.

Марія подивилася на нього.

— Я дуже хочу в це вірити.

---

До Львова вони прибули наступного вечора.

Місто зустріло їх холодним повітрям і туманом.

Вуличні ліхтарі світилися крізь сніг, а кінні екіпажі повільно рухалися бруківкою.

Марія дивилася у вікно карети.

Скільки всього змінилося за час її відсутності.

Але місто залишалося тим самим.

Воно пам’ятало її дитинство.

Перші прогулянки.

Сварки з матір’ю.

І той день, коли вона вперше зустріла Андрія.

Він сидів поруч і тримав її за руку.

— Хвилюєшся?

— Дуже.

— Я поруч.

Марія усміхнулася.

— Саме тому мені не так страшно.

Карета зупинилася біля будинку Левицьких.

Марія кілька секунд не наважувалася вийти.

Будинок виглядав похмурим.

Вікна були темними.

— Мати вдома? — запитала вона.

Софія кивнула.

— Вона чекала на нас.

Марія здивувалася.

— Ви повідомили їй?

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

Софія подивилася на будинок.

— Мати завжди знала, що цей день настане.

Андрій відкрив дверцята.

— Ходімо.

Вони підійшли до дверей.

Марія підняла руку, але не встигла постукати.

Двері відчинилися.

На порозі стояла Олена.

Жінка виглядала старшою, ніж Марія пам’ятала.

Її волосся було зібране на потилиці, а на обличчі читалася втома.

Коли вона побачила доньку, її очі наповнилися сльозами.

— Маріє…

Марія не знала, що сказати.

— Мамо.

Олена зробила крок уперед.

Вони обійнялися.

Це були перші обійми за багато місяців.

Марія заплющила очі.

— Я думала, ти більше не захочеш мене бачити.

— Я ніколи не переставала хотіти тебе бачити.

— Тоді чому ти прогнала мене?

Олена відсторонилася.

— Бо боялася.

Марія гірко усміхнулася.

— Усі навколо мене весь час чогось боялися.

Олена подивилася через її плече.

І побачила Софію.

Жінка зблідла.

— Ні…

Софія зробила крок уперед.

— Привіт, Олено.

Очі Олени наповнилися сльозами.

— Софіє…

Вони довго дивилися одна на одну.

— Ти жива.

— Так.

Олена прикрила рот рукою.

— Я стільки років молилася, щоб це було правдою.

— А я стільки років чекала, коли зможу повернутися.

Олена обійняла Софію.

Марія дивилася на них і раптом зрозуміла, наскільки багато було приховано від неї.

— Мамо, — сказала вона, — нам потрібно поговорити.

Олена кивнула.

— Я знаю.

Вони зайшли до будинку.

Андрій зачинив двері.

Олена подивилася на нього.

— А ви…

— Андрій Орловський.

— Тепер я розумію.

Марія взяла його за руку.

— Ми одружилися.

Олена на мить заплющила очі.

Потім подивилася на доньку.

— Я бачила, як ти на нього дивишся.

— І?

— І зрозуміла, що не маю права вирішувати за тебе.

Андрій схилив голову.

— Я люблю вашу доньку.

Олена відповіла:

— Тоді бережіть її.

— Обов'язково.

Софія поставила валізу на стіл.

— Нам потрібно знайти кімнату.

Олена зблідла.

— Вона досі там.

Марія здивовано подивилася на матір.

— Ти знала?

— Так.

— Ти ніколи не казала мені.

— Я хотіла.

Олена сіла в крісло.

— Але щоразу, коли я збиралася розповісти, згадувала ту ніч.

— Розкажи зараз.

Олена довго мовчала.

— Тієї ночі я прийшла до Софії.

— Навіщо?

— Вона хотіла передати мені дещо.

Софія дістала з кишені маленький ключ.

— Ось це.

Марія подивилася на нього.

— Що він відкриває?

Олена відповіла:

— Двері за старою книжковою шафою.

Андрій підвівся.

— Покажіть.

Вони пройшли до бібліотеки.

Стіни були заставлені книгами.

Олена підійшла до великої шафи.

— Тут.

Вона натиснула на дерев’яну панель.