Глава 18. Правда перед світанком

Глава 18. Правда перед світанком

— Відчиніть, Орловський. Нам давно час поговорити.

Голос Станіслава Жевуського лунав із-за дверей спокійно, майже ввічливо. Та саме ця спокійна інтонація змусила Марію ще сильніше стиснути руку Андрія.

Софія сиділа біля каміна, бліда й нерухома.

— Він знайшов мене, — прошепотіла вона. — Я стільки років боялася цього дня.

Андрій підійшов до дверей.

— Залишайтеся тут.

— Ні, — тихо сказала Марія. — Я не хочу, щоб ти зустрічався з ним сам.

Андрій поглянув на дружину.

— Маріє, якщо він прийшов через минуле, я не знаю, на що він здатний.

— Тим більше я залишуся поруч.

Їхні погляди зустрілися.

Андрій зрозумів, що переконати її неможливо.

Він відчинив двері.

На порозі стояв граф Станіслав Жевуський. На його плечах лежав темний плащ, а в руці він тримав капелюха. Сніг танув на його чорному волоссі.

Він спочатку подивився на Андрія, потім перевів погляд на Марію.

— Отже, ви справді одружилися.

— Так, — відповів Андрій. — І тепер вона моя дружина.

Жевуський ледь усміхнувся.

— Ви завжди були надто сміливим, Орловський.

— А ви завжди приходили надто пізно.

Посмішка зникла з обличчя графа.

— Я прийшов не сваритися.

— Тоді навіщо?

Жевуський зробив крок усередину.

— Щоб зупинити вас.

Марія виступила вперед.

— Зупинити від чого?

Станіслав подивився на неї.

— Від пошуків правди.

— Правда вам так сильно заважає?

— Ви не розумієте, про що говорите, панно Левицька.

— Я вже не панна, — спокійно відповіла Марія. — Я графиня Орловська.

На обличчі Жевуського промайнула тінь роздратування.

— Тим гірше.

Андрій зробив крок між ними.

— Обережніше.

Станіслав глянув на нього.

— Ви знайшли Софію.

У кімнаті запала тиша.

Марія повернула голову до Софії.

Та сиділа нерухомо.

— Так, — відповів Андрій. — Знайшли.

— Тоді ви вже знаєте занадто багато.

— Можливо, саме тому ви тут.

Жевуський повільно зняв рукавички.

— Ви думаєте, що мій батько був чудовиськом?

— Я думаю, що він був причетний до пожежі.

— А якщо я скажу, що ви помиляєтеся?

Андрій дістав із кишені стару фотографію.

— Тоді поясніть це.

Він поклав її на стіл.

Станіслав подивився на зображення трьох чоловіків.

Його обличчя змінилося.

— Де ви це взяли?

— У будинку Домбровського.

— Ви не мали права…

— На цій фотографії ваш батько, Владислав Орловський і Ян Домбровський.

Жевуський довго мовчав.

— Так.

— Отже, ви знали про це?

— Я знав лише те, що розповідав мені батько.

— Що саме?

Станіслав відвів погляд.

— Що Владислав був його другом.

Софія раптом засміялася.

Це був короткий, гіркий сміх.

— Другом?

Усі обернулися до неї.

Софія підвелася.

— Ваш батько ніколи не був другом Владиславу.

Жевуський зблід.

— Софіє…

— Не називайте мене так, ніби ми давні знайомі.

Вона підійшла до нього.

— Я пам'ятаю ту ніч краще за будь-кого.

Марія відчула, як по спині пробіг холод.

— Розкажіть нам, — попросила вона.

Софія подивилася на неї.

— Твоя мати хотіла, щоб ти ніколи цього не знала.

— Але я вже знаю достатньо, щоб зрозуміти: вона приховувала від мене правду.

— Вона хотіла тебе захистити.

— Від кого?

Софія перевела погляд на Жевуського.

— Від людей, які не зупиняються навіть через двадцять років.

Граф різко промовив:

— Досить.

— Ні! — вперше голос Софії пролунав твердо. — Досить було мовчати.

Вона підійшла до старої шафи й дістала з неї невелику дерев'яну коробку.

— Тієї ночі Владислав домовився зустрітися з Яном Домбровським. Він мав передати йому документи, які доводили, що землю Левицьких незаконно забрали.

Марія слухала, затамувавши подих.

— Але перед зустріччю до маєтку приїхав ваш дід, Андрію.

Андрій нахмурився.

— Що він хотів?

— Він вимагав від Владислава віддати документи.

— Чому?

Софія опустила очі.

— Бо ці документи могли знищити не лише репутацію Орловських. Вони могли викрити змову кількох впливових родин.

Марія прошепотіла:

— А Жевуські?

Софія кивнула.

— Так.

Станіслав заплющив очі.

— Мій батько не влаштовував пожежу.

Софія подивилася на нього.

— Я цього не сказала.

— Але ви це думаєте.

— Я бачила, хто прийшов тієї ночі.

Андрій завмер.

— Хто?

Софія відкрила коробку.

Всередині лежав старий кишеньковий годинник.

На кришці був герб.

Андрій одразу його впізнав.

— Це герб моєї родини.

— Так.

— Звідки він у вас?

— Я знайшла його біля будинку після пожежі.

Станіслав зробив крок уперед.

— Тоді все зрозуміло.

Андрій різко повернувся до нього.

— Що саме?

— Ваш дід був там.

— Я знаю.

— Але він був не один.

Жевуський дістав із внутрішньої кишені старий папір.

— Мій батько залишив мені листа перед смертю.

Він поклав його на стіл.

Андрій розгорнув документ.

Почерк був старий, нерівний.

«Я не зміг зупинити його. Коли зрозумів, що він задумав, було вже пізно. Владислав хотів сказати правду, а Софія мала стати свідком. Я боявся за свою сім'ю і тому мовчав. Але мовчання зробило мене співучасником.»

Андрій перечитав рядки двічі.

— «Я не зміг зупинити його»… Кого?

Станіслав мовчав.

Софія підійшла до вікна.

— Тепер я скажу.

Вона повернулася.

— Пожежу влаштував не ваш дід. І не мій батько.