Між страхом і надією

Я не знала, чи зможу продовжити цю історію. Здавалося, що це все. Мені було приємно перебувати в його товаристві, розмовляти з ним, ділитися думками. Та чи це все, чого я насправді хотіла й хочу? Я довго не могла знайти відповіді.

Тож лягла спати з єдиним бажанням – забути цей день, бо правда могла розчарувати.

«Може, я все надумала собі, і між нами взагалі нічого не відбулося? Може, поки я думаю про нього добре, він просто сміється і вважає мене наївною дурепою?» — ось які думки пронизували мене зсередини. Зрештою я просто заснула, благаючи, щоб швидше настав новий день і ранок.

Десь біля другої ночі почалася тривога, але я її не почула. Прокинулася вже від глухих звуків вибухів та шаленого виття сигналізацій легкових автомобілів за вікном. Спросоння не одразу зрозуміла, що відбувається. Та коли в грудях злетіла хвиля паніки й я почала хвилюватися за близьких, першою людиною в моїх думках опинилася не подруга, не хтось із батьків чи інших важливих людей з мого життя, а він. Людина, яку я знала всього один день.

«Як він? Може, вибух пролунав десь близько до його дому? Я так хвилююся за нього…» — пронеслося в моїй голові.

Минуло два дні. Він продовжував з’являтися у пам’яті, та я не хотіла тішити себе марними ілюзіями. Я давно знайшла його інстаграм, але підписуватися точно не збиралася. Не була готова. Продовжувала переповідати цю історію іншим подругам, та що з того? Вони все одно не розуміли, як сильно мене це мучило.

Бачилися ми в суботу, а в понеділок я мала поїхати до тата, щоб забрати деякі речі. Дорогою назад я весь шлях вмовляла себе зробити цей крок: «Просто натисни і все», «Це всього лиш підписка, що тут такого?». Та тривогу, яка підступала до горла, неможливо було описати словами.

І от, четверта година вечора. Я знову знайшла його профіль у рекомендаціях. Довго вагалася, серце калатало десь у глибині, але я все ж натиснула заповітну кнопку. Наче ошпарена, миттєво вийшла із застосунку й повністю вимкнула телефон.

— Що я щойно зробила? — знову і знову повторювала собі вголос.

Я увімкнула музику в навушниках і втупилася в автошляхи за вікном автобуса, намагаючись заспокоїти дихання. Я й сама не знала, чого саме боялася найбільше: того, що він просто проігнорує мій запит, чи навпаки – що прийме його. Я ніколи не вміла правильно фліртувати, хоча інколи збоку здавалося, що я саме це й роблю. Я горда. Я не хочу і не буду говорити прямо: «Ти мені сподобався, ти мене зацікавив».

Та чим саме він мене зачепив? Я завжди говорю не роздумуючи, піддаюся першому ж імпульсу. А він зовсім інший: стриманіший, виважений, завжди витримує паузу й підбирає слова.

Пізніше, близько шостої вечора, ми з моєю подругою Сашею домовилися прогулятися – я мала провести її до хлопця. Сидячи в неї вдома перед виходом, я, звісно ж, емоційно розписувала їй усе про свого нового знайомого, активно жестикулюючи. Аж раптом погляд упав на екран, що спалахнув сповіщенням.

— Він на мене підписався! — вигукнула я й буквально підстрибнула з дивана, забувши про всю свою гордість.

Проте радість виявилася передчасною. Минали години, день змінювався іншим, а мій дірект залишався порожнім. Я не можу описати свого розчарування, коли так і не отримала від нього жодного повідомлення. Екран мовчав, і разом із цією тишею знову поверталися прокляті сумніви. Хіба так поводяться, коли хтось справді подобається?

Мої емоційні гойдалки зупинив хлопець Саші. Вислухавши мої обурення щодо чоловічої безініціативності, він лише посміхнувся й видав залізну чоловічу логіку: — Ну слухай, ми теж такі. Не будемо писати першими, якщо не впевнені. Можливо, він просто чекає, щоб ти йому написала? Він банально не знає, чого саме ти від нього хочеш.

Його слова протверезили мене. Справді, звідки йому знати? Для нього я — дівчина, яка трималася відсторонено, а потім просто кинула підписку. Хлопці не вміють читати між рядків, їм потрібні чіткі знаки.

Я зрозуміла: досить чекати біля моря погоди й ховатися за своєю гордістю. Час діяти «з льоту».

Я відкрила наш порожній діалог, глибоко вдихнула й, перш ніж страх знову скував мої пальці, швидко набрала текст:

«Привіт! Було приємно з тобою познайомитись, ти виявився набагато приємнішим, ніж я думала) Я пригадала, що в суботу ти говорив про великий теніс. Ти граєш чи просто цікавишся ним? Бо я грала в бадмінтон, але теніс мені здається складнішим, тому й цікавішим. Чи не проти ти навчити мене грі з льоту?»

Кнопка «Надіслати» була натиснута, але я не знала що будек далі. 

Через сорок хвилин прийшла відповідь — і наш діалог нарешті ожив. Тема тенісу швидко зійшла нанівець: вона була лише криголамом, який виконав свою місію. Замість цього ми загорілися іншим — бажанням розкрити себе. Годинами ми перекидалися фактами, наче картами в закритій грі: хобі, книжки, дати народження, знакові числа.

Я відчувала: за його суворими, майже солдатськими реченнями ховається щира цікавість. Та страх не відпускав — чи вистачило в мені іскри, щоб він сам захотів підняти розмову на новий рівень? Менш ніж за дві години він сухо закрив діалог, побажавши спокійної ночі. Режим вимагав раннього підйому.

Але я все одно була щаслива. Я отримала це спілкування. Мені завжди легше зрозуміти людей, коли порівнюю їх із вигаданими персонажами. І цього разу пазл склався: він — викапаний Клей Мурінгтон із мультсеріалу мого дитинства. Або D‑16 — майбутній Мегатрон, який ще не розчарувався у своєму кумирі. Лідер, кремінь, прагматик у броні правил, що боїться зради. Повна протилежність мені — тій, що живе імпульсами й емоціями.