Ефект амністії

Один із моїх друзів запропонував вибратися на природу. Сказав, що з нами буде його приятель Марк. Я ніколи не бачила його наживо, але завдяки Микиті, якого знала вже три роки, встигла почути про цього хлопця стільки історій, що заочно пам’ятала ледь не половину його життя. Вони дружили дуже давно, проте уявити реального Марка мені було важко – образ у голові ніяк не складався. Тому бажання познайомитися особисто було сильним.

До зустрічі залишалося якихось двадцять хвилин. Я стояла в затінку дерев у нашому дворику, рятуючись від літньої задухи. На моє щастя, компанію нам мала скласти ще й сестра Микити – Аліна. У нашій компанії я виявилася найстаршою: мені вже було дев’ятнадцять, Микиті теж, а Марку дев’ятнадцятий рік тільки пішов. Аліна ж була молодшою за брата на чотири роки. Попри цю різницю, я щиро раділа жіночій компанії, яка трохи збивала градус мого внутрішнього хвилювання.

Попри купу розповідей, я все одно гадки не мала, як Марк виглядає: ні кольору очей, ні зачіски, ні голосу, навіть статури. Знала лише ім’я та факт, що він навчається в НАВС. Переоцінювати його наперед не хотілося, тому намагалася не надто перейматися – статус старшої дівчини додавав певної впевненості.

«Головне, щоб із ним було приємно говорити», — єдина думка, яку я собі дозволяла.

І ось із прохолоди під’їзду виринуло троє: Микита, Аліна та той самий таємничий персонаж із чужих історій. Я підійшла ближче й звернулася до Микити, щоб розрядити атмосферу:

— Ну й спека, чесне слово!

А тоді нарешті повернулася до хлопця, чий образ так довго намагалася сконструювати в уяві. Він був середнього зросту, десь під 178 сантиметрів. На голові — чорна кепка, одягнений у темну футболку та довгі штани з ременем. Та найбільше мене заінтригував його погляд — упевнений і проникливий. Карі очі, виразні темні брови. Не вагаючись, я першою простягнула йому руку й представилася:

— Анастасія. Приємно познайомитися!

— Марк. Навзаєм, — відповів він. Його хват у рукостисканні виявився міцним і впевненим.

До парку вирішили йти пішки, тим паче, що йти було недалеко. На нас чекали шашлики та слабоалкогольні напої. У дорозі я весь час теревенила з Аліною: ми обговорювали будівлі, які минали на своєму шляху. Хлопці йшли попереду й гомоніли про своє – старі друзі завжди мають спільні теми. Я їх майже не чула, до того ж говорив переважно Микита.

І тут мене наздогнали перші, досить різкі думки про нашого супутника: «Він такий зверхній!», «Постійно з цим кам’яним обличчям... Щось я зовсім не маю бажання з ним спілкуватися».

Але все це виявилося лише моїм упередженням через його зовнішню серйозність. Бо коли ми нарешті дісталися місця – після довгих і виснажливих пошуків ідеальної галявини – усе змінилося.

Хлопці заповзято заходилися збирати мангал, а ми з Аліною взялися розстеляти велике покривало та викладати продукти. Час минав, розпалити вогонь швидко не вдавалося.

— Хлопці, ви ще довго? — не витримала я, тримаючи в руках баночку слабоалкогольного шейку.

Хлопці перезирнулися.

— Уже майже, почекай трохи, — відгукнувся Микита.

Карт ніхто з нас чотирьох не взяв, тому, щоб згаяти час, ми з Аліною вирішили зіграти в слова — це була єдина гра, яка спала мені на думку.

— Дерево, — почала я.

— Охорона, — зробивши коротку паузу й хитро поглянувши на мене, Аліна додала — тобі на «А».

В голові я гарячково намагалася знайти слово, складніше за банальний фрукт чи місто. Хотілося зблиснути чимось оригінальним.

— Амністія, — нарешті мовила я. Сказала не надто голосно, але Марк, який порпався біля мангала за кілька метрів від нас, миттєво почув.

— Амністія? — він обернувся, підвівши брови. — Нічого собі, які ви слова знаєте, Анастасіє.

— Так, — усміхнулася я. — Напевно, щось із права.

— Точніше, з кримінального, — підхопив він із легким прищуром.

Я задоволено продовжила гру зі своєю партнеркою, але десь у цей момент мені здалося, ніби Аліна надто пильно спостерігає за Марком. У її погляді миготіла якась особлива зацікавленість... Хоча, можливо, це була лише моя бурхлива фантазія.

За кілька хвилин ми вже всі вчотирьох сиділи на покривалі, ліниво жували й розмовляли про все на світі: про улюблені серіали, навчання та плани на роботу. Попри невимушену атмосферу, між нами з Марком усе ще відчувалася тонка напруга. Щоразу, коли він щось у мене запитував, я ніяковіла й намагалася не дивитися йому в очі. Він спочатку теж уникав мого погляду, наче боявся виказати зайвий інтерес.

Але все змінилося, коли зайшла мова про київські театри.

— Театри? О, я бувала і в Шевченка, і в Франка, — жваво заговорила я. — Якщо оцінювати суто за візуалом та атмосферою будівлі, то мені ближчий перший. А от якщо за грою акторів — однозначно Франка.

— Ну, мені театр Франка теж більше сподобався, — відповів Марк.

На його колись «кам’яному» обличчі з’явилася щира, тепла посмішка. Мені здалося, що моя компанія йому до вподоби, хоча стовідсоткової впевненості не було. Проте цікавість брала гору, і мене занадто сильно інтригував заклад, у якому він навчався.

— То де саме ти навчаєшся? — невимушено звернулася я до нього. Марк розвернувся до мене і подивився прямо в очі – так відверто й прискіпливо, що в мене всередині все на мить завмерло.

— Я навчаюся в Національній академії внутрішніх справ, — відповів він, не відводячи погляду. — А що саме тебе цікавить?

Я запекло намагалася витримати цей зоровий контакт, але за секунду здалася й відвела очі вбік, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки паленіти

— Та... мої сусіди хочуть віддати туди свою доньку. Щось пов’язане з правом.

У його очах миттєво щось змінилося – спалахнув живий азарт. Марк перемістив вагу, злегка змінив положення ніг, підсуваючись трохи ближче, і з готовністю відгукнувся:

— Право? Супер, якраз моя спеціальність! То що саме тебе цікавить?

— Ну чому ж просто закони, — він підпер підборіддя рукою. — Нас учать мислити тактично. Теорія – це одне, а от реальні затримання, штурми, робота спецпідрозділів... Оце справжній драйв.