Вогонь у каміні тихо потріскував, кидаючи м’яке світло на обличчя Аліси та Графа. Вони сиділи поруч, але мовчали — іноді слова зайві, коли між двома серцями існує розуміння без слів.
Аліса дивилася на своє відображення у вікні, де темрява ночі зливалася з тінями в кімнаті.
“Якщо я зламаюсь, хто тоді підтримає інших?” — думала вона, відчуваючи тиск відповідальності.
Граф помітив її погляд і ніжно доторкнувся до її руки.
— Ти не одна, — прошепотів він. — Ми разом. І навіть коли здається, що світ навколо руйнується, я буду тут, щоб тримати тебе.
Аліса закрила очі, вперше за довгий час відчуваючи, що може дозволити собі бути вразливою.
— Іноді я боюся, — зізналася вона тихо. — Боюся, що не зможу витримати.
— Це нормально, — відповів Граф, — бо сила не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб іти далі, незважаючи на страх.
Вони обнялися, і у цю мить дві душі злилися в одне — сильне, непереможне єство, готове пройти через будь-які бурі.
Наступного дня у селі зібрали всіх чоловіків. Повістка — коротке слово, що звучало як вирок, але водночас як обов’язок.
Аліса стояла поруч із Графом, дивлячись, як її батько, сусіди, друзі збираються разом. У повітрі панував напружений сум і водночас рішучість.
— Це час, коли кожен має зробити свій вибір, — сказав староста села, — і захистити нашу землю від ворога.
Граф стискав руку Аліси, якби хотів передати їй усю свою силу.
— Я піду, — тихо промовив він, — і повернуся. Обіцяю.
Сльози з’явилися в очах Аліси, але вона стримала їх, відповідаючи рішучістю:
— Я чекатиму. І зроблю все, щоб підтримати тебе і наших людей.
Відбувся прощальний збір — теплі обійми, короткі слова підтримки, надії і страху.
Кожен чоловік знав, що попереду — небезпека, а для деяких ця війна може стати останньою.
Аліса відчула, як відповідальність за село, за тих, хто залишився, лягла і на її плечі.
Разом із бабусею Софією вони почали організовувати допомогу сім’ям військових, збирати необхідне, підтримувати дух громади.
Війна зламала багато планів, але не змогла зламати їхню віру і єдність.