Щодня Аліса і Граф працювали разом, допомагаючи людям у селі. Вони збирали ліки, організовували доставку їжі, знаходили тих, хто потребував підтримки. Кожна маленька справа давала відчуття спільної мети і сили.
Ввечері, коли робота закінчувалась, вони збиралися біля каміна в бабусиній хаті. Світло вогню танцювало на їхніх обличчях, і в цих митях панувала тиша, наповнена словами, що не завжди потрібно було вимовляти.
— Ти віриш, що ми зможемо все це пережити? — тихо запитала Аліса, дивлячись у полум’я.
Граф взяв її за руку, його дотик був теплим і заспокійливим.
— Вірю, — сказав він. — Тому що тепер ми не одні. Ми — разом.
Їхні серця билися в унісон, і ця єдність давала їм сили рухатися вперед.
І навіть коли здавалося, що навколо лише темрява, у них була ця крихітна іскра — світло їхньої любові і надії, що не дозволяло впасти.
Минали дні, а напруга в селі лише зростала. Вісті про небезпеку, що наближалася, тривожили кожного. Але Аліса і Граф не дозволяли страху взяти гору.
Одного вечора, коли вони поверталися з чергової поїздки з ліками, дорогу перетнула група людей — сусідів, які втратили дах над головою через пожежу.
Серед них була жінка з малим хлопчиком на руках, очі якого широко дивилися на світ із невимовним страхом.
— Нам ніде йти, — прошепотіла жінка, — все згоріло...
Аліса відчула, як у грудях стискається біль, але водночас і з’являється непохитна рішучість.
— Ми допоможемо вам, — твердо сказала вона, взявши дитину на руки.
Граф швидко зорганізував інших, і за кілька днів вони змогли облаштувати тимчасовий прихисток, зібрати одяг і їжу.
Ця подія ще більше згуртувала село, а між Алісою і Графом зміцнилася невидима, але міцна нитка довіри і підтримки.
Після важкого дня вони знову сиділи біля вогню, мовчки тримаючи один одного за руки.
— Незважаючи ні на що, — промовив Граф, — я хочу, щоб ти знала: ми впораємося.
Аліса відповіла посмішкою, наповненою теплом і вірою.
— Разом ми — сила.
Їхня історія була далеко не простою, але вони знали: разом вони зможуть пройти через будь-яку бурю.