Розділ 1

Місто зустріло її тишею.
Не гучною, не порожньою — а тією особливою, яка живе тільки на околицях, де кожен знайомий шелест вітру обіймає серце.

Софія вийшла з автобуса, міцніше притискаючи до грудей плетену сумку. Усередині — банка з варенням, трохи листів і старий фотоапарат. І листівка з підписом: "Час знову стати собою".

Вона ступила на вузьку доріжку, що вела до бабусиної хати. Вже багато років тут не було її ніг — із тих пір, як закінчилося дитинство, як зникли ті теплі полуничні ранки й вечори, коли бабуся пекла пиріг, а дідусь співав пісень.

На ганку, як і раніше, висів той самий килим. Вікна — трохи запилені, але штори — чисті, з квітами. Хата чекала. І це чекання не було болем — це було обіймами.

Вона вдихнула повітря. Полуниця. Земля. Вітер. Пам’ять.

Увійшла.

Всередині нічого не змінилося — навіть склянка з олівцями стояла на кухонному столі. На холодильнику — стара записка:

"Залишила тобі рецепт. Повернися — і спечи. Коли будеш готова. З любов’ю, бабуся."

Софія прочитала її тричі. Потім обережно сіла на табурет і посміхнулася.
Тиша в домі не була самотньою — вона була наповненою.

— Ну що ж, — тихо сказала вона. — Спробуємо знову?

...Коли Аліса повернулась до дому з кошиком стиглих ягід, вже вечоріло. Сонце торкалось верхівок дерев золотом, а з вікна кухні тягнувся запах ванілі та домашнього затишку.

— Бабусю, я назбирала! — вигукнула вона, входячи.

Стара пані Софія вже готувала тісто. Її руки, зморшкуваті, але ніжні, рухались з такою впевненістю, ніби кожен рух — то магія часу. У їхній родині пекли цей полуничний пиріг лише раз на рік — у день, коли розквітали перші ромашки на галявині.

— Добре, дитино. Тепер час на головне — додати не лише ягоди, а й спогади. — бабуся підморгнула. — Пам’ятаєш, як ми з тобою бігали по дощику шукати полуниці ще тоді, коли ти була зовсім мала?

Аліса всміхнулась.

— Пам’ятаю. Ти сказала, що щастя завжди росте поруч — варто тільки нахилитися.

Вони мовчки виклали ягідки на тісто. Але кожна ягода — як маленький спогад. Перша любов, перший лист, перший біль. І перше літо, яке вже ніколи не повернеться, але залишиться в серці.

Поки пиріг запікався, Аліса вийшла на ґанок. Літній вітер торкався щік, а всередині щось щеміло. Вона не знала, що завтра на їхній вуличці з’явиться хлопець із Києва — студент, фотограф, який приїхав у село “на тиждень” і залишиться в її серці назавжди…

А поки — була ніч, були зірки, і був запах полуничного пирога, який назавжди залишиться смаком літа.