Пролог

Полуничний аромат стояв у повітрі ще з самого ранку. Літо тільки починалося, а вона вже знала — цей рік буде іншим. Їй більше не хотілося тікати, ховатися чи вдавати, що все добре. Вперше за довгий час вона відкрила вікно й дозволила сонцю обійняти її плечі.

На кухні стояла чаша з полуницями. Її бабуся завжди казала:

"Зроби пиріг, коли серце просить тепла. І частинку літа залишиш у собі назавжди."

Вона обережно розім’яла ягоди, відчула липкий сік на пальцях — і усміхнулась.
Бо знала: усе тільки починається.

А двері в її серце вже хтось стукав.
Смак літа. Смак зустрічі.
Смак нового життя.

…Мама залишила після себе не просто рецепт. А пам’ять. Теплу, мов плед із бабусиного горища. Запашну, як свіжі полуниці, що ще зберігають краплі вранішньої роси.

Того дня, коли вона поїхала, я дивилася у вікно й рахувала хвилини, ніби від цього щось зміниться. Але світ продовжував обертатись. Я навчилась самостійно зав’язувати волосся, сама гріла чай, сама витирала сльози.

Перший раз спекла той пиріг, коли мені виповнилось вісім. Тоді ще не знала, як вимішувати тісто — усе липло до рук, як спогади, що не хочуть відпускати. Але я старалася. Бо хотіла, щоб хоч аромат повернув її. Хоч на мить.

Коли пиріг підрум’янився в духовці, я почула той запах. І, здається, на мить — зовсім крихітну мить — стало легше. Бо ніби вона знову була поруч. У тому сонячному дні. У полуничному пирозі.

А тепер я записую цю історію. Щоб не забути. І щоб хтось інший, загублений, теж міг знайти трохи світла.