Тісто, яке боїться

Ранок застав Марію на дерев'яній драбині з ганчіркою в руках і павутинням у волоссі.
— Якщо тебе зараз побачить хтось із «Форбс Україна», — почувся голос знизу, — вони точно заберуть назад той твій диплом «Топ-30 до 30».
Марія мало не впала з драбини. Леся стояла в дверях кав'ярні у своєму фірмовому пальті кольору бордо, тримаючи в руках дві валізи так, ніби приїхала не в гості, а переїжджати назавжди.
— Ти якого дідька тут робиш? — Марія витерла лоба тильною стороною долоні, розмазавши по обличчю смугу пилу.
— По-перше, вітаю в клубі «Моя найкраща подруга покинула Київ заради драми в стилі Netflix». По-друге, я взяла відпустку. По-третє, — Леся поставила валізи й обвела поглядом кав'ярню з виразом людини, яка щойно зайшла на археологічні розкопки, — тут або дуже романтично, або нас обох варто здати в психлікарню. Поки не визначилась, яка версія правильна.
— Ти не мусила приїжджати.
— Мар, — Леся підняла брову, — ти дізналась про розлучення й смерть бабусі в один день, а потім зникла в село без інтернету й нормальної кави. Я твоя найкраща подруга, а не соціопат.
— Тут є інтернет, — образилась Марія. — І кава тут якраз буде нормальна. Коли я відмию цю кавомашину від шару часу.
Леся підійшла ближче, придивилась до старої машини, потім до фотографії молодої Одарки на стіні, і раптом обличчя її пом'якшало.
— Гарне місце, — сказала вона вже без жартів. — Справді гарне.
— Було, — Марія спустилась із драбини. — Поки я не приїхала й не почала все розвалювати ще більше.
— Розкажи мені про столяра, — Леся плюхнулась на єдиний вільний від пилу стілець, і в очах у неї заблищала цікавість, яку не могло приховати навіть найдорожче пальто. — Той, про якого ти мимохідь згадала в повідомленні, а потім ще двадцять хвилин писала «нічого особливого» різними способами.
Марія відчула, як щоки червоніють.
— Андрій. Ми... знались у школі.
— «Знались», — Леся повторила слово так, ніби куштувала його на смак і лишалась незадоволеною. — Мар, я знаю тебе десять років. Ти так «нічого особливого» не червонієш.
— Він приходив полагодити полиці, — сказала Марія, свідомо оминаючи той факт, що вона плакала на підлозі, коли він увійшов, і що після того вони проговорили ще дві години про геть усе, крім того, що справді хотіли сказати одне одному.
— І що, полагодив?
— Прийде сьогодні по обіді. З інструментами.
— Ага, — Леся кивнула з виглядом слідчого, який щойно розкрив справу. — «З інструментами». Ну звісно.
Андрій прийшов о третій, і принаймні цього разу Марія була готова — принаймні зовні. Волосся зібране, обличчя чисте від пилу, а нервове тремтіння в животі вона вирішила пояснити собі виключно голодом.
— Соколовський, — сказала Леся, вийшовши йому назустріч і оглянувши його з голови до ніг так відверто, що Марія захотіла провалитися крізь щойно вимиту підлогу. — Я чула про вас багато. Точніше, зовсім нічого не чула, бо ця жінка мовчить про особисте життя, як розвідник під тортурами. Але вигляд у вас непоганий.
— Дякую? — Андрій розгублено подивився на Марію, шукаючи пояснень.
— Це Леся. Моя подруга. Ігноруй сімдесят відсотків того, що вона каже, — швидко сказала Марія.
— А решта тридцять відсотків — правда, — весело докинула Леся, беручи свою каву й демонстративно відступаючи до найдальшого столика, звідки, втім, чудово було все чути.
Андрій дістав ящик з інструментами, розклав їх на прилавку з тією неквапливою впевненістю людини, яка знає своє ремесло, і Марія мимоволі залюбувалась тим, як його руки — великі, з мозолями, зовсім не схожі на руки жодного з чоловіків, з якими вона мала справу останні десять років — торкаються старого дерева.
— Ці полиці ще твоя бабуся замовляла в мого батька, років двадцять тому, — сказав він, проводячи пальцем по тріщині в дереві. — Він тоді ще... — Андрій затнувся.
— Ще пив не так сильно? — тихо закінчила Марія.
— Ще міг тримати рубанок рівно, — виправив Андрій, і в його голосі не було образи, тільки давня втома людини, яка змирилася з минулим, не пробачивши його до кінця.
— Як він зараз?
— Помер. Три роки тому. — Андрій сказав це буденно, без пафосу, як факт, з яким уже давно упорався. — Печінка. Він сам знав, до чого йде.
— Мені шкода.
— Не треба, — Андрій знизав плечима. — Я вже виплакав усе, що мав виплакати, задовго до того, як він насправді помер.
Марія мовчки дивилась, як він працює, і думала про те, скільки всього відбулося з цією людиною за роки, поки вона робила кар'єру в Києві, вигадувала слогани для мережі супермаркетів і забувала, коли востаннє їла щось смачніше за суші з доставки.
— А в тебе? — раптом запитав Андрій, не відриваючись від роботи. — Донька, так? Софія?
— Звідки ти...
— Містечко маленьке, — він усміхнувся вперше за весь день, і ця усмішка зробила щось дивне з її серцем. — П'ятнадцять років. Складний вік.
— Складний, — погодився він з тим виразом обличчя, який буває у батьків, що мужньо тримають оборону проти армії підліткового бунту. — Вона вважає, що я безнадійно старомодний, бо в мене немає ТікТоку і я досі слухаю платівки.
— А в тебе справді немає ТікТоку?
— У мене є руки, повні тирси, і майстерня, повна замовлень. Мені нема коли танцювати перед телефоном.
Із дальнього столика долинуло щось на кшталт приглушеного пирхання — Леся явно не втрималась і слухала кожне слово, вдаючи, що переглядає новини на телефоні.
Андрій закінчив із першою полицею, перевірив її на міцність, натиснувши всією вагою, і Марія раптом усвідомила, що дивиться не на полицю, а на його руки, і на те, як напружуються м'язи під тонкою тканиною сорочки, і подумала, що це, мабуть, дуже погана ідея — думати про такі речі жінці, яка ще навіть паперів про розлучення не підписала.
— Ти дивишся на мене, як на полицю, яку треба перевірити на міцність, — сказав раптом Андрій, не піднімаючи погляду, і вона мало не подавилась повітрям.
— Я думала про... кавомашину, — збрехала вона нескладно.
— Ага, — сказав він з тим самим напівусміхом, що й учора. — Кавомашину. Звісно.
Із кутка знову долинуло пирхання, цього разу вже нескрите.