7

Початок листопада видався напрочуд понурим та непривітним. Небо над Світанковими Росами закуталося в товсту ковдру брудно-сірих хмар, з яких ледь не щодня на місто сипалася неприємна, колюча мжичка. Різкі пориви пронизливого вітру давно вже позривали останні пожухлі листочки з дерев. Ранкові вулички зустрічали містян холодним, липким туманом.

Ремонт храму наближався до свого завершення. Залишилося ще доробити якісь несуттєві дрібнички, котрі більше не потребували професійного нагляду столичного архітектора-реставратора. Віктор збирався додому й напередодні свого від’їзду попросив Наталю про ще одне побачення. Місце для зустрічі вибрав особливе — на пагорбі під старою грушою. «Напевне, хоче розчулити мене спогадами минулого», — думала вчителька, простуючи від ліцею на берег річки.

Він уже очікував на неї і замість привітання відразу розпочав розмову з короткого запитання:

— Наталко, ти вже прийняла рішення?

— Що ти маєш на увазі? — перепитала жінка, мимоволі намагаючись відтягнути ще хоч на мить неприємний фінал розмови.

— Ти поїдеш завтра зі мною.

— Я багато думала над твоєю пропозицією, але перш ніж дати остаточну відповідь, маю дещо пояснити. Хочеш знати, чому я віддала перевагу Тарасу, а не тобі?

— Чому? — у голосі чоловіка почулися нотки здивування. — Напевне, тому, що я був вимушений поїхати на навчання, а він постійно перебував поряд.

— Не в тому річ. Тоді я насправді закохалася в тебе до безтями і готова була чекати стільки, скільки потрібно.

— Тоді в чому справа? — нетерпляче вигукнув Ткачук.

— Не в «чому», а в «кому». В тобі, Вікторе. Ти чудова людина: весела, товариська, добра, але… Ти ніколи не будеш таким, як Тарас. Пригадуєш, з чого почалися негаразди? Я жартома сказала, що вагітна, а ти просто взяв та й втік, наче останній боягуз, хоча на словах завше намагався демонструвати свою «крутизну». А він підтримав мене тоді й підтримує досі. Звісно, Тарас ніколи не замінить тебе, і я довіку берегтиму згадку про наші стосунки, але мій чоловік та моя сім’я важливіші для мене. Дякую тобі за цю осінь, вона зігріватиме мене взимку , але вибач, нікуди я з тобою не поїду.

— Як знаєш, — сердито кинув чоловік, у якого, мабуть, словами жінки було зачеплене самолюбство, і, не сказавши більше ні слова, різко розвернувся та поспішив до свого автомобіля, який стояв неподалік пагорба.

Наталя ще трохи постояла на самоті, занурившись у свої непрості думи. Жінка машинально зірвала останню «дульку» з дерева й, не усвідомлюючи, що робить, надкусила плід. Як це буває з «дичкою», після перших приморозків грушка стала соковито-солодкою і на диво смачною. В свідомості вчительки мимоволі виникла асоціація цього фрукта з її шлюбом. Довгий час у ньому був присутній терпко-кислуватий присмак, бо в душі Наталі ще залишалося місце для іншого, та після подій останнього місяця тепер її серце буде віддане лише одному Тарасові.

А вже наступного дня випав перший сніг, накривши осінній бруд міста своєю незайманою білизною. Наталя Ярославівна, як зазвичай, прийшла зранку на роботу і в перерві між заняттями традиційно стала біля вікна учительської з горнятком квіткового чаю в руках. Крізь нещільно прикриті двері з коридорів ліцею долинав гучний тупіт і дитячий сміх. Жінці подобався цей гамір, бо він був невід’ємною часточкою тієї передбачуваної реальності, котру вона так любила і… яку відучора перестала ненавидіти.