5

Наступний місяць був непростим і водночас надзвичайно приємним для жінки. Непростим — бо їй почало катастрофічно не вистачати часу на все заплановане. До звичних побутових справ вдома та професійних — у ліцеї, їй, як членкині церковного комітету, додалися ще клопоти, пов’язані з ремонтом храму. Доводилося крутитися мов та білка в колесі й так організовувати свій щоденний графік, щоб встигнути зробити все задумане.

В парафіяльних справах найкращим Наталиним соратником став Віктор. Ткачук, виконуючи свою обіцянку, залишився в місті та взяв на себе безпосереднє керування ремонтом їхнього храму. Це і була та потаємна приємність, що зігрівала її душу. Тепер вони могли бачитися ледь не кожного дня. Зазвичай такі зустрічі тривали недовго, коли вона знаходила вільну хвилину, щоб заскочити до храму й поцікавитися, чи не потрібна там її допомога. Однак траплялося й таке, що вони могли дозволити собі трохи побалакати одне з одним.

Під час однієї з таких бесід, за філіжанкою кави в улюбленій пиріжковій, чоловік спантеличив жінку несподіваним запитанням:

— Наталко, скажи, як у нас усе так безглуздо сталося?

— Ти про що це? — здивовано перепитала Наталя, вже здогадуючись, про що йтиметься далі.

— Як ми втратили наше кохання? — промовив чоловік із гіркотою в голосі.

«А дійсно, як це сталося?» — сама себе запитала жінка. Адже спочатку все було так чудово: його компліменти, обійми, поцілунки паморочили їй голову. Кожне побачення з парубком нагадувало казкову феєрію, кожна зустріч була неповторною та жаданою, кожне сказане ним слово викликало солодкий щем у серці дівчини. Початком кінця їхніх стосунків став невинний жарт. Її жарт. В останню декаду цього літа Наталка вирішила перевірити міцність почуттів Віктора і «потішила» його тим, що вагітна.

Такої неадекватної реакції від коханого хлопця дівчина аж ніяк не очікувала. Вона сподівалася на все, тільки не на те, що він просто чкурне вже наступного дня, щойно почує від неї цю «щасливу звістку». Навіть не попрощавшись, не дізнавшись правди, не пояснивши їй мотиви свого вчинку. Просто передчасно поїхав на навчання до столичного університету і не давав про себе чути майже пів року. Зник аж на цілих шість місяців, ні разу не зателефонувавши чи хоча б не написавши їй.

Коли ж Ткачук нарешті повернувся в місто, то зустрів там уже зовсім іншу Наталю, ніж ту, яку залишив. За час, що минув, вона разюче змінилася. Подорослішала, стала більш зваженою та розсудливою, а найголовніше — одразу дала зрозуміти юнакові, що геть втратила до нього інтерес. Звісно, далося це дівчині нелегко, але численні недоспані ночі, які вона проплакала в подушку, а також пережитий біль, розпач і зневіра вселили тоді в її зранену душу глибоку відразу до Віктора.

— Яке це тепер має значення? — питанням на питання відповіла Наталя. — Стільки років відтоді вже пролетіло.

— Для мене це має значення, — з якимось дивним запалом вигукнув Віктор.

— Чому? — щиро здивувалася жінка.

— Бо ти небайдужа мені. Бо я все ще кохаю тебе, Наталко.

Від цього зізнання чоловіка жінку миттєво кинуло в жар. Вона не знала, чи можна вірити цим словам, бо якось не очікувала таке почути. Все-таки часу дійсно промайнуло багато, і юнацькі почуття вже давно повинні були вивітритися з його голови. Серце зрадницько тьохнуло, і, щоб приховати своє хвилювання, Наталя удавано-байдужим голосом промовила:

— Ти хіба забув, що я заміжня? — Ніби ти щаслива в цьому шлюбі? — іронічно хмикнув чоловік. — Хіба я не бачу, що твоє теперішнє життя нагадує «золоту клітку»? Ти з головою занурилася в повсякденний побут, де немає місця для гарячих почуттів, палкої пристрасті та безмежного польоту фантазії, як-от було колись зі мною. Зізнайся, що тобі часто буває нудно від тієї передбачуваної одноманітності, якою тебе зустрічає кожний прийдешній день.

— І що ти пропонуєш? — тепер уже спалахнула жінка.

— Залиш це все і поїхали зі мною. У мене в столиці є просторе житло в престижному районі міста. Знайдемо тобі роботу за фахом, влаштуємо дітей у хороші навчальні заклади. Зрештою, я й сам непогано заробляю, тож можу фінансово забезпечити вас. Будемо жити разом, і клянуся: зі мною ти нарешті відчуєш справжнє щастя, бо будеш безмежно коханою.

— Перестань говорити всякі нісенітниці, — перервала Віктора Наталя, зриваючись з місця, і, не кажучи більше й слова, прожогом вискочила з пиріжкової.