4

Досвідчена вчителька не залишила поза увагою в’їдливі кпини Віктора про можливі спалахи ревнощів з боку її чоловіка, тож завбачливо вирішила трохи підстрахуватися. На званий недільний обід вона запросила в гості ще й отця Олексія. Присутність священника, на думку жінки, мала додати цій зустрічі колишніх друзів певного формального забарвлення. «Які можуть бути ревнощі, коли за святковим столом вони неодмінно торкнуться теми ремонту церкви?» — заспокоювала себе Наталя Ярославівна в перервах між міркуваннями про те, що ж такого смачненького приготувати для поважних гостей.

Нехитра задумка жінки справдилася на всі сто відсотків. Тарас дійсно спершу не надто схвально поставився до ідеї недільного обіду. Він, мабуть, неодмінно придумав би якусь відмовку, щоб чкурнути з дому на весь день, та присутність серед запрошених священника Олексія стала для нього залізним аргументом: на зустрічі обговорюватимуть важливі справи. Наталин чоловік хоч теж не відзначався особливою релігійністю, однак ніколи не відмовлявся допомогти їхній парафії і неодноразово відгукувався на будь-які прохання церковного комітету.

Сам обід вдався на славу. Як і передбачала вчителька, ні про який спалах ревнощів з боку Тараса говорити не довелося. Головним чином цьому посприяла галантна поведінка Віктора, який і найменшим натяком не згадав тих палких почуттів, що колись пов’язували його з Наталею. Навпаки, за столом він буквально сипав розповідями про кумедні (і не дуже) випадки з їхньої спільної з Тарасом шаленої юності. Обидва чоловіки від душі реготали з цих історій, забувши про те, що в різний час були претендентами на кохання однієї й тої самої жінки.

Прихід священника суттєво змінив атмосферу спілкування. Замість безтурботних веселощів настав час для серйозних, зважених розмов. І тут Ткачук продемонстрував усе своє професійне вміння. На запитання отця Олексія він відповідав чітко, з досконалим знанням справи. Вчительці навіть довелося принести великий аркуш ватману, на якому архітектор-реставратор швидко накреслив схему їхнього храму з численними помітками, й до кожної дав свої рекомендації та поради щодо того, що в цьому місці потрібно зробити.

Коли настав час розходитися, Тарас, якому потрібно було ще нащось заскочити на свій автосервіс, взявся підвезти додому священника. Віктор же заявив, що давно не був у рідному містечку, тож хоче пройтися пішки.

Коли вони на якісь хвилини залишилися самі, жінка тихо проказала чоловікові коротке:

— Дякую!

— За що? — здивовано звів брови Ткачук.

— За те, що так допомагаєш нашій парафії, — відповіла Наталя, хоча насправді мала на увазі зовсім інше.

— Та немає за що. Це все-таки місто, де промайнули мої дитинство та юність. А до цієї церкви ходили молитися мої батьки.

— Усе одно, спасибі, — вперто промовила жінка.

— Та годі тобі, — всміхнувся Віктор і раптом запропонував: — Найкращою віддякою для мене буде, якщо ти зараз мене трохи проведеш. Якщо, звісно, маєш для цього можливість і бажання.

Можливість та бажання Наталя мала, тож уже за кілька хвилин вони крокували вулицею в бік передмістя. Спершу жінка думала, що чоловік прямує до батьківської хати, та незабаром збагнула, що вони ідуть до річки.

Коли до берега залишилася якась сотня кроків, Віктор зупинився і, кивнувши, запитав: — Ще не забула це місце і цю грушу?

Звісно, жінка добре пам’ятала і той пляж, де в них зародилася авантюрна ідея плисти річкою до самого Дніпра, і те дерево на пагорбі, під яким вони потім увечері так палко й пристрасно цілувалися.

— Так.

— Я теж неодноразово згадую цю місцину. Цікаво, груша ще дає плоди чи вже ні? Давай перевіримо.

І, не чекаючи на її згоду, схопив Наталю за руку й ледь не силоміць потягнув за собою на пагорб.

На диво, старе напівзасохле дерево ще вродило цього року. Кілька невеличких жовтувато-бурих «дульок» звисали на безлистих вітах грушки-«дички». Чоловік зірвав один із плодів і жадібно вп’явся в нього зубами. Інший простягнув жінці.

— Б-р-р… Воно ж таке кислюче та терпке, — скривилася вчителька й заперечливо закивала головою, відмовляючись від запропонованого фрукта.

— Чого ти, сама смакота, — відповів сміючись Віктор, проковтнувши черговий шматок грушки. — Якраз одна з тих речей, яких мені так не вистачало там.

Наталя Ярославівна не наважилася випитувати у чоловіка, де це «там» і яких саме «речей» йому не вистачало, а він не став уточнювати свою фразу. Вони ще кілька хвилин постояли на пагорбі, та оскільки наближалися вечірні сутінки і робилося доволі прохолодно, незабаром розійшлися по домівках.