Смачного!

— Усе смакує, як лайно, — він відкладає виделку і тягнеться до напівпорожньої склянки із жовтуватим пійлом, в якому плавають м’ята і два кружальця лимона. — Ну ти спродуй, спробуй.

— Годі тобі; їжа, як їжа. Суп із білими грибами надзвичайний. Але ж ти не їси суп, ти навіть не вважаєш це стравою. — фиркає вона.

— Компот із городини. У страві має бути м'ясо! — сичить він вперто і знову хапається за виделку та ніж. — Смакує, ніби лайно, замотане в поліетилен. А гарнір — наче хто виблював на тарілку. Лиш би гроші з людей дерти за ці помиї.

— Не псуй мені апетиту, — вона з огидою дивиться на нього, як він намагається розрізати стейк, як він кривиться і пхає шмат рослинної суміші, з якої створено стейк «наче телятина», у свою завжди незадоволену, товсту, голодну пащу. Мужлан. Схожий на орангутанга, в якого геморой. Вона засміялась, тоді почала вдавати, ніби витирає губи, ховаючи сміх у серветку.

— Що з тобою, жінко? — він оглядає придорожнє кафе, повне-повнісіньке такими ж мандрівниками на південь, як і вони. Все ті ж розчаровані обличчя жували штучний біфштекс із квасолі та червоного буряка, інші давились фрикадельками із нуту та горіху, найбільш незадоволені були ті, хто, як і він, намагались «оволодіти» стейком «наче телятина» — жорсткою сумішшю з горіхів, волокон коноплі, гороху і ще незрозуміло чого. Він лише подумав про справжнє м'ясо і шлунок сумно завив, наче валторна.

— Ти думаєш вони встигнуть розчистити дорогу за годину?

— Збіса я маю знати.

— Бо якщо це займе більше часу — сенсу їхати на південь уже не буде. Часу залишиться лише на зворотний шлях. Мені завтра на роботу і тобі теж, — вона насолоджувалась зеленим салатом із помідорами й тофу, щедро приправленого олією та соєвим соусом. Сьорбала одне за одним холодне пиво.

— Я знаю, знаю. Кляте дерево мало впасти саме сьогодні на ту бісову дорогу, перегородити весь шлях до південної зони. — він з брязканням відкинув ніж та виделку, у кафе відразу стало тихо, розмови припинились, відвідувачі дивились на огрядного полисілого чолов'ягу, який почервонів від злості. — От саме сьогодні! Трясця! Та хіба я багато прошу в Бога? Один раз у декілька місяців з’їздити на південь країни, щоб поїсти справжнього м’яса. Не це рослинне лайно, — він осудливо тицьнув у тарілку пальцем, ніби їжа була в чомусь винна, — а справжню мертву корову чи мертву свиню…

Він відчув, як такі ж чоловіки, озлоблені та надуті кивають головами, як «шикають» на них їх змарнілі дружини.

— Кляті закони, клята екологія. Як ми дожили до того часу, коли м'ясо стало таке ж заборонене, як героїн чи дитяча порнографія? Спочатку заборонили їсти корів — вони багато пердять метаном. — він згідливо підняв долоні вище голови, — Добре, якось змирились. Потім заборонили їсти свиней. Далі пішли кролики, індики та кури…Зараз у містах на площах не знайдеш ні одного голуба, ні одної ворони, ні одного бродячого кота чи пса. Ферми відгородили височезними заборами з воєнізованою охороною, щоб не спокушати м’ясоїдних, а штраф за незаконне зберігання м’яса складає пів мільйона. Подумати тільки — за котлету знайдену в морозилці — цілий статок…

— Підіймати бунт, любий? — саркастично промовляє вона, сьорбаючи вже третє пиво. Слава богу не вона за кермом. Він лише засопів. — Розкажи скільки інфарктів ти пережив після відвідин південної зони? Коли-небудь те м'ясо таки вб’є тебе, любий.

Він лише відмахнувся від неї, як від набридливої мухи. Краще померти від інфаркту, аніж вдавитись клятими соєвими котлетами, які вона полюбляла готувати.

— Кажуть впала секвоя, близько чотирьох метрів в діаметрі. Перегородила всі смуги. Тим, хто повертається з Карпат, доведеться об’їжджати дев’яносто кілометрів. — промовив хтось. Мандрівники, як по команді дивились у просторі вікна, в бік тягучки, де на обочинах стояли їх автомобілі, а дорожні працівники у жовтих жилетах сновигали вперед-назад без діла, чекали на важку техніку.

— От холера, тут звичайною бензопилою не впораєшся. — промовив хтось з іншого кутка залу. — Можливо скотити деревину зі шляху на узбіччя? Хтось пропонував їм таке?

— Для цього потрібно очистити стовбур від гілля… — почувся ще один незадоволений голос.

Настрій був остаточно зіпсутий. Він не міг більше слухати балачки в кафе, пхати в себе штучний стейк, гарнір із картоплі-пюре — водянистий і без смаку, навіть лимонад, який він випив ледь до половини й той мав неприродний, штучний смак.

— Я іду подихаю на вулицю. Нікому не віддавай моє місце. Зрозуміла? — вона лише кивнула йому. Іди, поплач на вулиці у відчаї, викури декілька сигарет. Її ця ситуація забавляла. Осточортіло дивитись, як він нажирається м'яса у першій ліпшій їдальні південної зони, як жир стікає по його щоках, бороді, а наступного дня, як реанімаційна бригада намагається знову запустити його серце, як він сопе під крапельницями, клянеться, що це була «остання поїздка до клятих Карпат». Він такий жалюгідний. Але сьогодні — її день. Ще  зо два пива і вона піде у їх автівку спати й дзюрити під себе, на зло йому.

На вулиці було вітряно і прохолодно. Він задирає комір куртки, дістає цигарки. Зіпсуті вихідні гнітили його. Шлунок співав серенад і він готовий був розплакатись із відчаю. Він ховається за ріг придорожнього кафе, щоб ніхто не побачив його мокрих очей. Закурює, випускає ротом дим і втягує носом повітря. Його мозок миттєво реагує.