Епілог

Через три місяці Нікин базилік усе ще був живий.

Марта вважала це особистою образою.

— Він жовтий.

Лев поставив дві чашки на підвіконня.

— Він восени такий.

— Він був жовтий у серпні.

— Стрес.

— У рослини?

— Жила з Нікою. Потім переїхала до тебе. Є підстави.

Марта відірвала сухий листок.

— Ще слово — і він переїде до тебе.

— Не заберу.

— Чому?

— Я вже одного разу погодився доглядати за ним.

— І?

— Три місяці тому в мене помер брат, з’явилася друга Ніка, зникли сорок сім тисяч і довелося знімати поні.

Марта повернула голову.

— Друга Ніка?

Лев уже зрозумів.

— Невдале формулювання.

— Дуже.

— Марта. З’явилася Марта.

— Краще.

Він простягнув їй чай.

З лимоном.

Без цукру.

За три місяці це перестало дивувати.

Майже.

— Дякую.

— Будь ласка.

Марта взяла чашку.

На телефоні було 07:43.

До виходу залишалося сімнадцять хвилин.

До початку її першої пари — година сім.

До вечірнього показу «Семи хвилин» — одинадцять годин і сімнадцять хвилин.

Останнє вона знала тому, що Рита відучора надсилала відлік.

11:59:58

11:59:57

11:59:56

Після третього повідомлення Марта заблокувала її на сім хвилин.

Рита образилася.

На дві.

— Ти нервуєш, — сказав Лев.

— Аж ніяк.

— Вірю.

— Не починай.

— Я погодився.

Марта глянула на нього.

— От бачиш. Можеш.

Телефон завібрував.

АЛІНА:
ти сьогодні будеш раніше?

Марта написала:

На скільки?

Відповідь:

на годину

треба перевірити титри

Марта почала друкувати.

Лев нахилився через її плече.

— Навіть не починай.

— Що саме?

— Ти сьогодні глядачка.

— Я продюсерка.

— Уже ні.

— В сенсі?

— Фільм закінчений. Права перевірені. Файл переданий. Копія є в трьох місцях.

— У чотирьох.

— От бачиш.

— А якщо…

Лев забрав телефон.

— Віддай.

— Не віддам.

— Це мій.

— Я знаю.

— Це незаконно.

— Викликай поліцію.

Марта потягнулася.

Він підняв руку вище.

Несправедлива різниця в зрості.

— Леве.

— Сьогодні ти йдеш на пари. Потім їси. Потім приходиш дивитися фільм.

— А якщо Аліна…

— У Аліни є Рита.

— Це не аргумент.

— Є Ден.

— Ще гірше.

Телефон у його руці пікнув.

Лев прочитав.

— А. Вона сама вирішила.

— Що там?

Він показав.

АЛІНА:
не треба. рита сказала тебе не чіпати до шостої

Марта примружилася.

— Вони створили профспілку проти мене?

— Схоже.

— Віддай телефон.

— Скажеш, що не поїдеш раніше?

— Звісно.

— Брешеш.

— Але впевнено.

Лев віддав.

Університет уже давно перестав реагувати на Марту як на привида.

Майже.

Іноді хтось, хто не знав історії, кликав із другого кінця коридору:

— Ніко!

Перші тижні Марта оберталася.

Тепер ні.

Сьогодні хлопець із першого курсу наздогнав її біля сходів.

— Ніко, у тебе є…

Побачив бейдж на сумці.

МАРТА.

— Ой. Вибачте.

— Нічого.

— Ви сестра?

— Її сестра.

— Я чув.

Звичайне «я чув» замість того незручного мовчання, яке було спочатку.

Марта вже навчилася це цінувати.

— Ти щось хотів?

— Ні. Тобто так. Неважливо. Я Ніку шукав.

Він зупинився.

Зрозумів.

— Чорт.

— Все нормально.

— Вибачте.

— Справді нормально.

Він пішов.

Марта ще секунду постояла.

Потім продовжила підніматися.

Ніка все ще виникала тут у найнесподіваніших місцях.

У чужій фразі.

У наклейці на дверях монтажної.

У чиємусь:

«Вона завжди брала цю чашку».

У старому фото Рити.

Одного разу — у боргу за піцу на двісті сімдесят гривень.

Марта заплатила.

Потім пів години злилася, що заплатила.

Потім вирішила, що за двісті сімдесят гривень можна дозволити собі не телефонувати мамі й адвокатці.

Більших боргів більше не знайшлося.

Слава богу.

О п’ятій сорок одна Рита написала:

ТЕРМІНОВО

Марта не відповіла.

Через десять секунд:

ТІЛЬКИ НЕ ЛЯКАЙСЯ

Вона подзвонила.

— Що сталося?

— Чого ти кричиш?

— Бо ти написала «терміново» і «не лякайся».

— А.

— Рито.

— У нас Карамелька.

Марта замовкла.

— В сенсі?

— Карамелька приїхала.

— Куди?

— На показ.

— Навіщо?

— Її власниця теж хотіла подивитися фільм.

Марта закрила очі.

— Рито.

— Вона надворі.

— Хто?

— Обидві.

— Поні не можна в зал.

— Я знаю!

— Чому ти це кажеш так, ніби вже перевіряла?

На тому кінці стало тихо.

— Рито.

— Марто.

— Ти намагалася завести поні в будівлю?

— Я просто запитала.

— Господи.

— Зате фотографії будуть.

Марта почула чоловічий голос поруч:

— Вона мені подобається.

Лев.

— Ти вже там?

— П’ять хвилин.

— Чому?

— Поні.

— Зрадник.

— Побачимось за двадцять хвилин.

— За сімнадцять.

— Звісно.

Карамелька стояла біля входу й поводилася краще за половину команди.

Рита фотографувалася з нею.

Ден годував морквою.