Глава 14. Сім хвилин різниці

Показ почався на двадцять сім хвилин пізніше.

Перші дев’ятнадцять з’їла повітряна тривога.

Ще вісім — Ден, який за п’ять хвилин до початку вирішив, що лівий канал звучить «підозріло».

— Він звучить нормально, — сказала Рита.

— Ти не чуєш.

— Я чую.

— Не те.

— Дене, якщо ти зараз знімеш ще одну панель, я тебе сама вимкну.

Марта сиділа в третьому ряду й дивилася, як команда остаточно перестає поводитися як люди, які сьогодні покажуть фільм глядачам.

Аліна ходила від екрана до дверей.

Потім назад.

Потім знову до екрана.

— Ти зробиш дірку в підлозі, — сказала Марта.

— Я нормально.

— Звісно.

— Не говори зі мною як продюсерка.

— Я нічого не сказала про бюджет.

— Саме тому страшно.

У залі вже сиділи люди.

Студенти.

Кілька викладачів.

Хтось із попередніх команд.

Паша прийшов і зайняв місце біля проходу.

Саша сидів через два ряди й, побачивши Марту, трохи незграбно помахав рукою.

Мама була в самому центрі.

Марта спеціально посадила її не поруч із собою.

Після другого:

— А це хто?

— Чому він так дивиться?

— Ви з Левом уже офіційно?

— Мам.

— Я мовчу.

довелося.

Лев з’явився з-за екрана.

— Ден живий.

— Поки що, — сказала Рита.

— Звук є.

— Це важливіше.

Він сів поруч із Мартою.

— Нервуєш?

— Аж ніяк.

— Брешеш.

— Я навчилася краще.

— Ще ні.

Марта глянула.

— Ти теж?

— Що саме?

— Нервуєш.

— Дуже.

— Не видно.

Лев показав долоню.

Трохи тремтіла.

Марта взяла її.

— О.

— Який доказ?

— Нічого. Доказ.

Він переплів пальці.

— Тепер краще.

— Не звикай.

— Пізно.

Світло в залі почало гаснути.

Аліна різко сіла з іншого боку від Марти.

— Я передумала.

— Пізно.

— Можемо сказати, що файл пошкодився.

— Навіть не думай.

— Ден може.

— Не підказуй йому.

З екрана почався перший логотип.

Усі замовкли.

Марта вже бачила фільм.

Три рази.

Перший — чорновий монтаж.

Другий — після кольору.

Третій — учора вночі, коли Лев написав:

Не дивись більше.

Вона відповіла:

Чому?

Бо ти вже знаєш, де акторка моргне.

І все одно додивилася.

Але в залі було інакше.

Люди сміялися не там, де вона думала.

Мовчали там, де вона боялася, що засміються.

На сцені з Карамелькою хтось у другому ряду прошепотів:

— Який красивий кінь.

Марта затиснула рот долонею.

Лев теж почув.

Нахилився.

— Не смій.

— Я нічого.

— Ти вже.

Вона затремтіла від беззвучного сміху.

Аліна зліва боляче штовхнула її ліктем.

— Обоє заткніться.

Карамелька на великому екрані справді виглядала величезною.

Лев був геній.

На жаль.

Потім стало не смішно.

Почалася сцена на кухні.

Та сама.

— Ти справді їдеш через роботу?

Акторка складала светр.

Не дивилася.

— Через тебе.

Мама в центрі залу опустила голову.

Марта побачила.

Захотілося підійти.

Не пішла.

Лев стиснув її пальці.

Не дивився на неї.

Добре.

Фільм ішов далі.

Сестри сварилися.

Мовчали.

Сідали на різних сходинках.

І нарешті:

— Я думала, тобі без мене краще.

— А я думала, ти цього й хотіла.

Пауза.

— Дурепа.

— Сама така.

У залі хтось тихо засміявся.

Марта теж.

На останньому кадрі сестри не обіймалися.

Це була Алінина ідея.

Вони просто виходили з будівлі разом.

Одна несла валізу.

Друга забирала в неї другу ручку.

І на пів секунди кожна тягнула у свій бік.

Потім валіза їхала між ними.

Чорний екран.

Титри.

Режисерка — Аліна Гринь

Оператор-постановник — Лев Коваль

Звук — Денис Ярема

Організація виробництва — Рита Бойко

Потім:

Текстова основа, продюсерка — Марта Данченко

Марта побачила своє ім’я.

Все одно щоразу трохи дивно.

Наступний титр вони додали останнім.

Після довгої сварки.

Переважно Марти із самою собою.

Ідея проєкту та підготовчий етап — Вероніка Данченко

І нижче:

Перші візуальні розробки — Роман Коваль

Лев перестав дихати на секунду.

Марта знала.

Бо тримала його за руку.

Потім останнє:

Вероніці та Роману

Без дат.

Без «світлої пам’яті».

Без красивих слів.

Просто імена.

Екран згас.

Тиша.

Дві секунди.

Три.

Марта встигла подумати:

все, їм не сподобалося.

Потім хтось заплескав.

Ще хтось.

І зал підняв шум.

Не всі встали.

І добре.

Марта ненавиділа б, якби всі встали.

Але плескали довго.

Рита одразу заплакала.

— Я ненавиджу себе.

Ден нахилився через неї.

— Ти плачеш із пітчингу.

— Замовкни.

Аліна сиділа нерухомо.

— Аліно?

— Не чіпай.

— Добре.

— І не кажи «гаразд».

— Не буду.

Лев видихнув.

— Все.

Марта повернулася до нього.

— Все.

Він усміхнувся.

— Хочеш їсти?

— Дуже.

— Точно ти.

Після показу команди вийшли вперед.

Марта хотіла залишитися в кріслі.

Рита витягла її за руку.