Глава 13. Своє

У четвер о 09:18 Марта перестала бути мертвою.

Не символічно.

Не «відчула, що починає жити заново».

Просто жінка за склом перевірила папери, попросила зачекати, потім повернулася й сказала:

— Виправлення внесено.

Марта сиділа поруч із мамою.

— Все?

— Щодо актового запису — так. Ось витяг.

Мама схопила документ раніше за неї.

Перечитала.

Потім ще раз.

Марта дивилася не на текст.

На два рядки.

Вероніка Данченко.

Смерть.

І нижче, вже в інших паперах:

Марта Данченко.

Жива.

Мама раптом заплакала.

Жінка за склом зробила дуже професійний вигляд, що зайнята комп’ютером.

Марта обійняла маму.

— Ну все.

— Не кажи «все».

— Домовились.

Мама засміялася крізь сльози.

— Вона б сказала «гаразд».

Марта застигла.

Потім теж засміялася.

— Уже й ти.

О 10:06 вона написала в групу:

Я офіційно жива.

Рита відповіла через чотири секунди:

УРААААА

Ден:

вітаю

Аліна:

це найдивніше привітання яке я писала

Лев нічого.

Марта чекала хвилину.

Дві.

П’ять.

Заблокувала телефон.

— Не написав? — спитала мама.

Марта повернула голову.

— Хто?

— Зрозуміло.

— Мам.

— Мовчу.

— От і мовчи.

Через хвилину телефон завібрував.

ЛЕВ:
Тепер можу офіційно запросити тебе на нормальне побачення.

Марта відвернулася до вікна.

Не відповіла.

Ще повідомлення.

Без мерців, бухгалтерії й поні.

Вона написала:

Не обіцяй того, чого не можеш гарантувати.

Три крапки.

Тобто шанс є?

Марта усміхнулася.

Мама все бачила.

На щастя, промовчала.

О дванадцятій команда перестала святкувати.

Рита зайшла в монтажну з телефоном у руці.

— У нас проблема.

Ден не підняв голови.

— Кінь?

— Не кінь.

Аліна:

— Карамелька?

— Вона чудова, не чіпай Карамельку.

Марта відірвалася від бюджету.

— Що сталося?

Рита поклала перед нею знімальний план.

Остання сцена.

Ніч.

Міська локація.

Широкий тротуар, зупинка, частина площі.

Марта вже бачила її в розкадровках.

— І?

— Я подзвонила уточнити.

— Кому?

— Туди, куди Ніка написала «погоджено».

У Мартиному животі щось похололо.

— І?

— Нічого не погоджено.

Аліна підвела голову.

— В сенсі?

— У прямому.

— Вона подавала заявку.

— Немає.

— Вона показувала мені лист.

— Який?

Аліна вже відкривала старе листування.

Знайшла.

Показала.

Марта прочитала.

Заявку отримала. Завтра відправлю.

— Це від Ніки, — сказала вона.

— Від Ніки.

— А не підтвердження.

Аліна дивилася.

— Чорт.

Ден нарешті підняв голову.

— А просто приїхати?

— Ні, — одночасно сказали Марта й Лев.

Він стояв у дверях.

Марта вперше бачила його після вчорашньої сварки.

Не рахуючи повідомлень.

Лев зайшов.

Поклав сумку.

Подивився на неї.

— Привіт.

— Привіт.

Рита переводила очі між ними.

— Ви ще сваритеся?

— Рито, — сказала Аліна.

— Я планую логістику.

Лев сів біля монітора.

— Якщо немає погодження, на цю локацію не їдемо.

Аліна одразу:

— Це остання сцена.

— Знаю.

— Вона вся побудована під це місце.

— Знаю.

— Роман її так малював.

Лев подивився на неї.

— І?

Аліна замовкла.

— І Ніка так планувала, — додав він. — Це не означає, що ми повинні наробити дурниць, щоб повторити їхню картинку.

Марта глянула на нього.

Він не дивився.

— Коли зйомка? — спитала вона.

Рита:

— Завтра.

— Час?

— Двадцять перша тридцять — двадцять третя тридцять.

— Не піде.

— Чому?

— Бо якщо щось затягнеться, ми вже впираємося в ніч. Я не хочу о пів на дванадцяту пакувати техніку й рахувати, хто де живе.

Лев кивнув.

— Плюс дорога.

— От.

Аліна потерла обличчя.

— Тоді фільму немає.

Марта глянула на неї поверх сценарію.

— У сенсі?

— Це фінал.

— У тебе фінал був із конем.

— Це інший фінал.

— У тебе скільки фіналів?

— Скільки треба.

Ден тихо:

— Це правда.

Аліна встала.

— Сцена працює, бо вони зустрічаються там, звідки молодша колись поїхала.

— На зупинці?

— На зупинці — так.

— Значить, нам потрібна не конкретна площа.

— Потрібна.

— Чому?

— Бо…

Аліна зупинилася.

Марта чекала.

— Бо красиво.

— О.

— Що «о»?

— Нічого.

— Не починай зі мною фінансистку.

— Я не про гроші.

— А про що?

Марта взяла сценарій.

Знайшла сцену.

Прочитала.

Дві сестри.

Ніч.

Старша приходить.

Молодша сидить із валізою.

Вони нарешті говорять нормально.

Без великої кульмінаційної промови.

Без сліз у потрібному місці.

Просто запізніла розмова.

— Тут немає площі, — сказала Марта.

— В ремарці є.

— У сцені немає.

Аліна насупилася.

— Яка різниця?

— Велика.

Марта перегорнула сторінку.

— Вона їде. Старша приходить її зупинити. Нам треба місце, де можна чекати й піти.

— Зупинка.