Глава 11. Двадцять сім тисяч

Паша відкрив двері й одразу сказав:

— Я тоді збрехав.

Марта навіть не встигла привітатися.

— Дуже зручно. Можна конкретніше?

— Про гроші.

— Ще краще.

Лев мовчки пройшов усередину.

Від того Паші майже нічого не лишилося. Минулого разу він був сердитий. Тепер виглядав так, ніби не спав.

На столі стояли три чашки.

Одна порожня.

Друга з кавою.

У третій лежали гвинтики.

Марта зняла куртку.

— Тільки скажи, що сорок сім тисяч не пішли ще комусь мертвому.

Паша скривився.

— Можеш так не казати?

— Можу.

— Дякую.

— Куди вони пішли?

— Оце вже більше схоже на тебе, — сказав Лев.

Марта повернулася.

— На мене?

— На фінансову координаторку.

— Я тебе сьогодні ще не била.

Паша подивився на них.

— Ви тепер…

— Ні, — сказала Марта.

Лев одночасно:

— Можливо.

Вона повільно повернула голову.

— Що?

— Нічого.

Паша підняв долоню.

— Не хочу знати.

— Правильно, — сказала Марта. — Документи.

Паша дістав із шухляди папку.

— Те, що ви знайшли в Ніки, було першим рахунком.

— На ремонт.

— Так. Сервіс спочатку виставив сорок сім як верхню межу. Ми так і перекинули Ніці.

Марта сіла.

— І вона заплатила.

— Заплатила.

— З проєктних грошей.

— Саме.

— Нікому не сказавши.

Паша подумав.

— Схоже.

— Прекрасно. Далі.

Він витягнув два аркуші.

— Потім після діагностики ремонт вийшов дев’ятнадцять шістсот.

Марта одразу:

— Залишок двадцять сім чотириста.

— Двадцять сім чотириста.

— Де він?

Паша посунув другий документ.

Марта прочитала.

Монтаж тизера. Підготовка архівного матеріалу. Кольорокорекція. Зведення звуку.

Виконавець:

ТОВ «Кадр 17».

— Роман? — спитала вона.

Паша кивнув.

Лев не рухався.

— Він зробив тизер повністю?

— Майже. Я допоміг зі звуком. Але монтаж, колір, старі матеріали — його.

Марта глянула на суму.

27 400.

Рівно.

— Тобто залишок не повернули.

— Зарахували як оплату іншої роботи. Є акти. Нормальні, не те лайно, яке Ніка тримала у себе.

Марта перегорнула.

Підписи.

Дати.

Все сходилося.

— І вона знала?

— Вона сама наполягла.

Лев нарешті сказав:

— На чому?

Паша потер потилицю.

— Я не хотів брати гроші за Ромин монтаж.

— Чому?

Паша подивився на нього.

— Бо він помер, Леве.

— Це не відповідь.

— Для мене була.

Лев стиснув щелепу.

Паша продовжив:

— Я сказав Ніці, що закрию роботу. Вона сказала ні.

Марта вже приблизно уявляла.

— Що саме вона сказала?

— Що якщо вони використовують тизер, то робота оплачена.

— Це схоже на неї, — тихо сказав Лев.

Паша хмикнув.

— Потім ми пів години сварилися.

— Хто переміг?

— Вона перевела гроші.

— Отже, вона.

— Як завжди.

Марта ще раз подивилася на документи.

Ось вони.

Сорок сім тисяч.

Не вкрадені.

Не заховані.

Навіть не особливо загадкові.

Просто Ніка зробила нормальну річ абсолютно ненормальним способом.

— Значить, вона не крала бюджет.

— Не крала.

Марта відчула полегшення.

І одразу після нього — роздратування.

— Вона просто витратила сорок сім тисяч без погодження команди і не спромоглася нормально внести це в таблицю.

Паша кивнув.

— Ага.

— Я її зараз уб’ю.

Лев подивився.

— Погроза втратила практичний сенс.

— Дай мені хоч щось.

— Домовились.

— Уже краще.

Паша перевів погляд з одного на другого.

— Все-таки не хочу знати.

З ремонтом було ще гірше.

— Об’єктив упустив Роман, — сказав Паша.

Лев відразу:

— Я знав.

— Звідки?

— Ти написав.

— А. Точно.

Марта сперлася ліктями об стіл.

— Тоді чому платила Ніка?

— Бо це було на їхній тестовій зйомці.

— Але впустив він.

— Я теж це казав.

— І?

Паша подивився на неї.

— Ти вже приблизно знаєш відповідь.

Так.

Знала.

— «Це наш проєкт, значить, наші витрати»?

— Майже дослівно.

Марта заплющила очі.

— Вона могла хоча б раз у житті бути безвідповідальною послідовно?

Лев засміявся.

— Тобі не подобається, коли вона безвідповідальна. Тепер не подобається, коли відповідальна.

— Мені не подобається її бухгалтерія.

— Це окремо.

— Дуже окремо.

Паша склав документи назад.

— Отже, з грошима все.

— Не зовсім, — сказала Марта.

— Що ще?

— Команда думає, що вони зникли.

— Покажи документи.

— Покажу.

— І?

— Треба перерахувати бюджет.

Паша зітхнув.

— Господи.

— Що таке?

— Ти справді її сестра?

— На жаль.

— Ніка після фрази «треба перерахувати бюджет» тікала.

— Тому ми й тут.

Лев досі не спитав про річ від Романа.

Марта помітила це хвилин десять тому.

Паша теж, очевидно.

Він ходив між столом і стелажем, щось переставляв, відкривав ящики.

Нарешті Лев сказав:

— Ти написав ще щось.

Паша завмер.

— Написав.

— Що він залишив?

Паша не відповів одразу.

Пішов у сусідню кімнату.

Повернувся з тонким сірим зошитом на резинці.

Поклав на стіл.

Лев дивився.

— Це його?

— Його.

— Я думав, він загубив.

— Не загубив.

Паша посунув ближче.