Глава 10. Жива

О десятій тридцять сім Марта зрозуміла, що воскресати доведеться біля пластикового столу з табличкою РЕЄСТРАЦІЯ.

За столом сиділи дві дівчини.

Одна шукала щось у списку.

Друга дивилася на Марту.

Потім знову в список.

— Вероніка Данченко?

— Ні.

Дівчина підняла очі.

— У мене тут…

— Марта.

Пауза.

— Марта Данченко.

— А.

Вона перегорнула сторінку.

— Ви п’ята учасниця?

— П’ята.

— Тоді документ, будь ласка.

Ось і все.

Позаду Лев тихо видихнув.

Марта дістала прозору папку, яку мама зранку вручила їй зі словами:

— Не віддавай нікому оригінали.

У папці було стільки паперів, що нею можна було відбитися.

— Тут трохи складно.

— У всіх складно в понеділок, — сказала дівчина й усміхнулася.

— Не настільки.

Вона простягнула лист від координаторки.

Дівчина прочитала.

Перестала усміхатися.

Прочитала ще раз.

— Зараз.

Пішла кудись.

Лев став поруч.

— Нормально.

— Я нічого не сказала.

— Ти вже третю хвилину ламаєш ніготь.

Марта подивилася на великий палець.

Справді.

— Не дивись.

— Пізно.

— Можеш хоч раз не помічати?

— Можу.

— Давай.

Лев відвернувся.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

До них підбігла Рита з двома бейджами в зубах і третім у руці.

— Ми живі.

Марта глянула.

Рита застигла.

— Чорт. Вибач.

— Рито, якщо всі почнуть обходити слово «живі», ми збожеволіємо.

— Домовились.

Рита простягнула бейдж.

На ньому було:

МАРТА ДАНЧЕНКО
ФІНАНСОВА КООРДИНАТОРКА

Марта прочитала.

Потім ще раз.

Її ім’я.

Не Нікине.

Своє.

Надруковане чорним на білому.

— Ти зараз заплачеш? — спитала Рита.

— Поки ні.

— Бо я можу.

— Ти вчора уже.

— У мене запас.

Марта приколола бейдж до піджака.

Лев дивився.

— Чого дивишся?

— Нічого.

— Кажи.

— Тобі пасує.

— Бейдж?

— Ім’я.

Рита перевела погляд із нього на Марту.

— Я піду знайду Аліну.

— Правильне рішення, — сказала Марта.

— Я нічого не сказала.

— Ти все сказала обличчям.

Рита пішла.

Марта повернулася до Лева.

— А ти припини.

— Що я роблю?

— Оце.

— Що саме?

— Не знаю.

— Коли визначишся — скажеш.

Вона хотіла відповісти.

Не встигла.

Координаторка Олена вже йшла до них.

Формальності зайняли сім хвилин.

Ніхто не вимагав від Марти доводити власне існування перед усім холом.

Олена відвела її вбік, переглянула лист із лікарні та копію звернення щодо виправлення актового запису, повернула папери.

— Цього нам зараз достатньо.

— Справді?

— Ми не державний кордон.

Марта вперше за ранок усміхнулася.

— Дякую.

— Але щодо авторського матеріалу мені потрібне ваше письмове підтвердження.

— Я підготувала.

Марта простягнула ще один аркуш.

Олена прочитала.

— Добре. Ви дозволяєте використати текст і голос саме в цьому проєкті.

— Саме так.

— Не передаєте авторські права.

— Не передаю.

Олена підняла очі.

— Ви точно фінансистка?

— Майже.

— Добре, що хоч хтось тут читає, що підписує.

Марта нічого не сказала.

Ніка б на цьому місці образилася.

І заслужено.

— Вероніку зі складу ми прибрали, — продовжила Олена. — Але якщо не хочете, сьогодні причину публічно озвучувати не обов’язково.

Марта подивилася через зал.

Аліна стояла біля екрана й перевіряла презентацію.

Рита щось доводила Дену.

Лев дивився на Марту.

Не підходив.

Просто чекав.

— Подивимося.

Олена кивнула.

— Ви четверті.

Перші три команди зробили Марті тільки гірше.

У першої був анімований тизер.

У другої — режисер, який говорив так упевнено, ніби Netflix уже телефонував.

У третьої — нормальний продюсер.

Справжній.

Він знав бюджет напам’ять.

Марта сиділа в другому ряду й дивилася на його слайд.

— Скільки? — прошепотіла Рита.

— Скільки чого?

— У нас шансів.

— Не знаю.

— У відсотках.

— Відчепись.

— Ти ж аналітикиня.

— Саме тому не рахую без даних.

Лев нахилився з іншого боку.

— Сімдесят два.

Марта повернулася.

— На підставі чого?

— Відчуття.

— Тоді це не сімдесят два. Це «мені здається».

— Менш переконливо.

— Зате чесно.

На сцені третя команда закінчила.

Оплески.

Олена назвала їхній проєкт:

— «Сім хвилин».

У Марти одразу стало холодно в руках.

Аліна підвелася.

— Пішли.

Ніхто не пішов.

— Ви серйозно?

Рита встала.

Ден теж.

Лев нахилився до Марти.

— Ти можеш лишитися тут.

— Піду.

— Це не перевірка.

— Я знаю.

— Марто.

Вона піднялася.

— Я вже померла один раз. Чотири хвилини якось переживу.

— Не смішно.

— Трохи.

Вони вийшли.

Аліна почала добре.

Не прекрасно.

Добре.

І Марта була їй за це вдячна.

Без пафосу.

Дві сестри, які народилися з різницею в сім хвилин і витратили двадцять років, намагаючись довести, що вони різні.

Одна лишається.

Друга їде.

Коли вони нарешті збираються поговорити, виявляється, що кожна весь цей час жила у версії іншої.

На екрані пішов тизер.

Поле.

Теплиця.

Старі домашні кадри.