Глава 9. Двадцять сім

Лев приїхав о сьомій дванадцять.

Марта відчинила двері й одразу сказала:

— Тільки не кажи, що там двадцять сім відео, де я сплю.

— Там немає відео, де ти спиш.

— Уже легше.

— Є одне, де ти їси вареники.

— Іди додому.

Він підняв ноутбук.

— Ми ще навіть не почали.

— Вареники — приватне.

— Тобі п’ятнадцять.

— Тим більше.

Лев роззувся.

З кухні визирнула мама.

Подивилася на нього.

На Марту.

Знову на нього.

— Добрий вечір.

— Добрий, — сказав Лев.

Мама не пішла.

Марта зітхнула.

— Мам, це Лев.

— Я зрозуміла.

— Звідки?

— Ти про інших хлопців не говорила.

— Я про нього теж не…

Мама вже простягала руку.

— Світлана.

— Лев.

— Я знаю.

Марта закрила очі.

— Чудово.

— Що тепер?

— Нічого.

Мама ще секунду дивилася на Лева.

— Вона сьогодні їла?

— Мам.

— Їла.

Марта повернулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я був присутній.

Мама кивнула, наче отримала саме ту рекомендацію, яку чекала.

— Тоді працюйте.

І зникла на кухні.

Марта дивилася їй услід.

— Мені двадцять років.

— Я нічого не сказав.

— Навіть не усміхайся.

— Не усміхаюся.

Усміхався.

На ноутбуці була папка:

MARTA_FINAL

Двадцять сім файлів.

Марта сіла на підлогу біля журнального столика.

Лев поруч.

— Перші дев’ятнадцять я вже переглянув.

— Без мене?

— По кілька секунд. Перевіряв, що там.

— І?

Він відкрив перший.

Марті чотирнадцять.

Волосся коротше, на носі червоні сонцезахисні окуляри. Вона стоїть на балконі з ополоником у руці.

— Ні.

На відео юна Марта серйозно сказала:

— Сьогодні о сімнадцятій двадцять три на нашу кухню було здійснено напад.

За камерою Ніка реготала.

— Вимкни.

— Зачекай.

— Леве.

— Це журналістика.

— Це борщ.

На екрані Марта показала ополоником у бік кухні.

— Підозрювана втекла з місця події, залишивши після себе дві немиті тарілки й каструлю.

Голос Ніки:

— Наклеп!

Марта у відео:

— Підозрювана заперечує очевидне.

Лев уже сміявся.

Марта закрила ноутбук.

— Все.

— Марто.

— Не смій вимикати.

— Я хочу побачити напад на кухню.

— Ти його не переживеш.

Він відкрив ноутбук назад.

— Це ви самі знімали?

— Самі.

— Часто?

— Постійно.

— А потім?

Марта знизала плечима.

— Виросли.

Наступні файли були такими самими.

Домашні дурниці.

Фальшива реклама шампуню.

«Документальний фільм» про сусідського кота.

Випуск новин, у якому Ніка розповідала про зникнення маминої шоколадки, а Марта грала трьох свідків.

На одному відео вони будували світло з настільних ламп.

На іншому Марта сиділа за старим ноутбуком і командувала:

— Ще раз. Тільки цього разу не дивись у камеру.

Лев поставив на паузу.

— Ти режисувала.

— Мені було шістнадцять.

— І?

— І нічого.

— Ти добре ставиш кадр.

Марта повернула голову.

— Ти зараз оцінюєш відео з телефона шестирічної давності?

— Це сильніше за мене.

— В тебе професійна деформація.

— Можливо.

Вона натиснула далі.

Файл двадцять.

Уже не дитячий.

Ніка сиділа навпроти Романа.

Марта впізнала квартиру сестри.

На екрані стояла дата — за два місяці до його смерті.

Роман був за камерою.

— Чому саме Марта?

Ніка крутила в руках резинку.

— Бо текст її.

— Не про текст.

— А про що?

— Ти могла взяти будь-яку фінансистку.

— Не фінансистка.

— Аналітикиня.

— Вона тебе чує?

— Не чує.

— Тоді не підлизуйся.

Ніка усміхнулася.

Потім стала серйозною.

— Бо вона краща за мене.

Марта завмерла.

Лев теж нічого не сказав.

Роман за камерою пирхнув.

— Це ще одна ваша близнюча дурня?

— Я серйозно.

— У чому краща?

— Вона думає.

— Ти теж.

— Я спочатку роблю.

— Це правда.

— От.

Ніка підібрала ноги під себе.

— Вона вміє дивитися на купу лайна й бачити, що з нею робити.

— Романтично.

— Я не про романтику.

— Сподіваюсь.

Марта подивилася на Лева.

— Чому він це сказав?

— Не знаю.

— Точно?

— Марто.

— Добре.

— Гаразд.

Вона штовхнула його ліктем.

На відео Ніка продовжувала:

— І ще вона колись це любила.

— Що?

— Знімати. Писати. Вигадувати.

Марта відвела погляд.

— Потім перестала.

— Через тебе?

Ніка замовкла.

Довго.

— Частково.

— І ти вирішила виправити це, вкравши її текст?

— Коли ти так кажеш, звучить погано.

— Бо це погано.

— Я поверну.

— Текст?

— Сестру.

Роман засміявся.

— Ти ненормальна.

— Можливо.

— Просто подзвони їй.

— Вона скаже ні.

— Має право.

Ніка подивилася прямо в камеру.

— Знаю.

Файл закінчився.

Марта не натиснула наступний.

— Вона знала.

— Що?

— Чому я поїхала.

— Схоже.

— І все одно нічого не сказала.

Лев сперся ліктями на коліна.

— Ти теж.

Марта глянула.

— Чудово підтримав.

— Можу збрехати.

— Не треба.

— Тоді ви обидві знали достатньо, щоб поговорити. І обидві цього не зробили.

— Дякую, психолог.

— Сімсот гривень.