Глава 8. Не побачення

О 08:41 Аліна надіслала голосове.

Марта прослухала його тричі.

Перший раз — на кухні.

Другий — уже взуваючись.

Третій — сидячи на лавці біля метро, поки чекала Лева.

— Я не знала цієї фрази, — говорила Аліна. — Не так, як вона написана. Ніка якось сказала, що ти поїхала, бо втомилася бути «другою Данченко». Дослівно не пам’ятаю. Ми тоді переписували сцену з сестрами. Я спитала, чому молодша взагалі лишається з родиною, якщо їй там так погано, а Ніка сказала: «Моя б давно зібрала речі й утекла від мене». От і все. Решту я написала сама.

Марта поставила на паузу.

Потім знову ввімкнула останні секунди.

«Моя б давно зібрала речі й утекла від мене».

Ніка знала.

Не все.

Але достатньо.

Марта два роки думала, що сестра навіть не помітила, чому вона так радо погодилася на роботу в іншому місті.

Поруч загальмувала стара сіра «Шкода».

Скло опустилося.

— Ти сідаєш чи оцінюєш автомобіль?

Марта нахилилася.

— Це твоє?

— Батькове.

— А своє?

— У мене є проїзний.

— Нарешті чесна студентська відповідь.

Вона сіла.

На задньому сидінні лежали штатив, чорна сумка з камерою, складений круглий відбивач і рюкзак.

Біля коробки передач стояла кава.

— Це мені?

— Ні.

— Добре.

— Тобі чай у підскляннику.

Марта знайшла стакан біля дверей.

З лимоном.

— Ти починаєш мене лякати.

— Знову?

— Знову.

Лев рушив.

— Тепло?

— Нормально.

— Я про чай.

— Теж.

— Чудово.

Марта відпила.

— А куди ми їдемо?

Лев подивився на неї.

— Ти сіла в машину й тільки зараз питаєш?

— Я записала номер.

— Куди?

— Мамі.

— Розумно.

— І Риті.

— Навіщо Риті?

— Якщо ти виявишся маніяком, мама спочатку подзвонить у поліцію. Рита спочатку тобі.

Лев подумав.

— Справедливо.

Вони виїхали на проспект.

— За місто, — сказав він. — Хвилин сорок, якщо нормально. Там будинок і сад. У фіналі Аліна хоче ранкову сцену біля старої теплиці.

— Чия теплиця?

— Тітки Рити.

— Тобто вона безкоштовна.

— Ти точно фінансова координаторка.

— Не називай мене так.

— Чому?

— Я ще не погодилась.

— Добре.

Марта глянула на нього.

— Ти спеціально?

— Що?

— Нічого.

Половину дороги вони мовчали.

Не ніяково.

Марта читала сценарій.

Лев слухав щось дуже тихе без слів і час від часу лаяв водіїв без особливого ентузіазму.

На двадцять третій сторінці Марта перестала читати.

— Вона хороша.

— Хто?

— Аліна.

— Я знаю.

— Дуже хороша.

— Не кажи їй.

— Чому?

— Стане нестерпна.

Марта перегорнула назад.

Її власного тексту там залишилося небагато.

Кілька абзаців внутрішнього монологу.

Одна сцена на кухні.

Дві репліки.

Решта була вже іншою історією.

Не про неї і Ніку.

Можливо, саме тому було дивно читати.

Наче хтось узяв стару фотографію, вирізав із неї двох людей і домалював навколо зовсім інший будинок.

— Якщо я скажу ні, вони можуть просто переписати мої шматки.

— Можуть.

— І все?

— І все.

— А ти не будеш мене вмовляти лишити?

— Не буду.

Марта закрила сценарій.

— Ти ж хочеш зняти цей фільм.

— Дуже.

— Але?

— Це твій текст.

Він сказав настільки буденно, що вона кілька секунд мовчала.

— Ніка б сперечалася.

— Ніка сперечалася з усім, що мало пульс.

— З тобою особливо?

Лев усміхнувся.

— Особливо.

Марта відвернулася до вікна.

— Я дозволю.

— Точно?

— Точно.

— Не через Ніку?

Вона подумала.

— Не тільки.

— Через що ще?

Марта постукала пальцем по сценарію.

— Тут уже є щось інше. Моє стало частиною нового тексту. Я не хочу це ламати.

— Скажи Аліні.

— Скажу.

— І про авторство.

— Не хочу авторства.

— Чому?

— Бо сценарій написала вона.

— Але твої фрагменти лишилися.

— Тоді нехай напише щось на кшталт «використано фрагменти тексту Марти Данченко».

— Це вже до організаторів.

— Спочатку до адвоката.

Лев глянув на неї.

— Ти вчишся.

— Я зараз унікальна людина. Мені навіть згоду на використання власного тексту треба давати обережно, бо держава вважає мене померлою.

— Це можна написати в біографії.

— Не смій.

Він засміявся.

За містом стало холодніше.

Лев звернув із нормальної дороги на таку, яку Марта дорогою не назвала б навіть із поваги.

Машину затрясло.

— Ти впевнений?

— Так.

Ще одна яма.

— Дуже?

— Менше.

— Чудово.

На задньому сидінні щось гупнуло.

Лев одразу зупинився.

— Що?

— Камера.

Вийшов.

Марта теж.

— Я думала, вона в сумці.

— У сумці.

— Тоді?

— Я хочу переконатися.

Він відкрив задні двері, перевірив кріплення, застебнув ще один ремінь.

Марта стояла поруч.

— Скільки вона коштує?

— Не питай.

— Тепер точно спитаю.

— Більше, ніж машина.

Марта глянула на «Шкоду».

— Це не дуже конкретно.

— Достатньо, щоб я після кожної ями виходив.

Вона допомогла підтягнути сумку.

— А якщо впаде?

— Не впаде.

— У вас уже падав об’єктив.

Лев завмер.

На секунду.

— Так.

Марта відразу пошкодувала.

— Вибач.

— Нормально.

Він зачинив двері.

— Це не я його впустив.

— Я знаю.