Глава 6. Третя в команді

На екрані Ніка потерла ніс.

— Я знаю, що ти зараз злишся.

Марта сиділа на підлозі біля дивана й дивилася на сестру.

— Ще ні, — пробурмотіла вона.

Лев почув.

Нічого не сказав.

Відео тривало.

— Пам’ятаєш той грант, про який я тобі розповідала? Ні, не пам’ятаєш, бо ти тоді сказала: «Ніко, я на роботі», і поклала слухавку.

Марта заплющила очі.

Пам’ятала.

Було.

— Нам потрібна була людина з іншого напряму. Не кіношник. У заявці було п’ять місць, і одне мало бути про бюджет, аналітику, стратегію — коротше, те нудне, що ти любиш.

— Дякую, — сказала Марта.

На відео Ніка ніби почула:

— І не кривися. Ти любиш.

Лев тихо хмикнув.

Марта штовхнула його коліном.

— Мовчи.

— Я нічого.

— Саме це дратує.

На екрані Ніка продовжила:

— Я вписала тебе.

Марта перестала посміхатися.

— Вписала куди?

Лев повернув голову.

Ніка втягнула губу.

— Не офіційно-офіційно. Я нічого за тебе не підписувала. Не дивись так.

— Я не дивлюся, я зараз прийду й уб’ю тебе, — сказала Марта.

Слова вийшли автоматично.

Після них стало тихо.

Марта опустила очі.

Лев поставив відео на паузу.

— Не треба.

— Чого?

— Робити вигляд, що не сказала.

— Я просто…

— Я знаю.

Він знову натиснув відтворення.

Ніка вже говорила далі.

— Я знайшла твоє CV в нашій старій спільній папці. Те, яке ти робила на стажування. Завантажила. Вписала тебе як фінансову координаторку. І прикріпила твою таблицю бюджету.

Марта повільно повернулася до Лева.

— Яку таблицю?

Він одразу підняв руки.

— Я вперше це чую.

— Яку таблицю, Ніко?

— Ту, яку ти колись зробила мені, коли я просила допомогти з кошторисом. Так, я знаю, що вона була для іншого проєкту. Я поміняла назви.

Марта стиснула зуби.

— Сука.

— О, — сказав Лев.

— Що саме побачив?

— Тепер бачу, що ви сестри.

Вона подивилася на нього.

— Ще слово — і ти підеш пішки.

— Ми вже вдома.

— Тоді просто підеш.

На екрані Ніка зітхнула.

— Я думала, ми не пройдемо.

Марта застигла.

— Але ми пройшли.

— Звичайно, — прошепотіла вона.

— І не просто пройшли. Нас взяли у фінальну п’ятірку.

Лев різко потягнувся до ноутбука.

— Серйозно?

— Ти не знав?

— Вперше чую.

— Як можна не знати, що ви у фінальній п’ятірці?

— Бо результат мав бути в понеділок.

Він дістав телефон.

Ніка на відео тим часом говорила:

— Лев мене вб’є. Аліна допоможе сховати тіло. Рита виставить рахунок за пакети.

— Це точно, — сказав Лев, не відриваючись від екрана телефона.

— Але є проблема.

— Ще одна? — Марта вже не здивувалася.

— До фінального пітчингу треба підтвердити команду. Всіх п’ятьох. Особисто.

Лев перестав гортати.

На відео Ніка дивилася просто в камеру.

— Тебе теж.

Марта повільно сказала:

— Навіть не думай.

— Я знаю.

— Я сказала ні.

— Марто.

— Не починай, Ніко.

— Я знаю, що ти не хочеш.

— Правильно.

— І я знаю, що не мала права.

— Теж правильно.

— Але якщо ти не прийдеш, нас знімуть.

Марта встала.

— Прекрасно.

Пішла на кухню.

Не тому, що хотіла води.

Просто треба було кудись піти.

Лев залишився біля ноутбука.

— Постав на паузу!

— Уже.

Марта відкрила шафу.

Три чашки.

Узяла першу.

Поставила назад.

Узяла другу.

— Вона зовсім здуріла.

Лев з’явився у дверях.

— Схоже.

— Вона вписала мене в чужий проєкт.

— Без дозволу.

— Взяла моє CV.

— І CV теж.

— Мою роботу.

— І таблицю.

— І тепер мертва.

Лев сперся плечем об одвірок.

— Це ускладнює сварку.

Марта глянула на нього.

І раптом засміялася.

Зовсім недоречно.

Коротко, різко.

— Ти ідіот.

— Я знаю.

— Я мала їй це сказати.

— Скажи.

— Кому?

Лев кивнув у бік кімнати.

— Їй.

Марта перестала сміятися.

— Це дурня.

— Можливо.

Вона налила воду.

Випила.

— Я не піду.

— Це твоє рішення.

Марта поставила склянку.

— І все?

— А що?

— Ти не будеш мене переконувати?

— Чому я маю?

— Ваш проєкт знімуть.

— Це наша проблема.

— Тридцять вісім тисяч теж ваші?

— На жаль.

— Сорок сім?

— Теж наші.

— А сценарій?

— Наш.

— Кінь?

Лев подумав.

— Кінь Алінин.

Марта фиркнула.

— Нарешті щось не моє.

— Твоє тільки CV.

— Дуже смішно.

Він залишився стояти у дверях.

Марта відчувала його погляд.

— Чого дивишся?

— Ти зараз підеш?

— Піду.

— Як хочеш.

Вона насупилася.

— Припини погоджуватися.

— Ти ж хочеш піти.

— Хочу.

— Іди.

— Піду.

— Я не тримаю.

— Бачу.

Жоден не рухався.

Лев першим усміхнувся.

— Це найдивніша сварка в моєму житті.

— У мене був дуже важкий тиждень.

— Справедливо.

Марта взяла сумку.

Дійшла до коридору.

Зупинилася біля одного білого кросівка.

— А другий де?

— Не знаю.

— Мене це дратує.

— Мене два роки.

Вона повернулася до кімнати.

— Тільки додивимося відео.

— Звичайно.

— І все.

— Звичайно.

— Не кажи так.

— Як?

— Наче знав, що я повернуся.

Лев сів на підлогу.

— Я не знав.

— Брешеш.