Глава 5. Ключ

— То чому в тебе ключі?

Лев узяв їх зі столу.

— Бо Ніка дала.

— Це я зрозуміла.

— Тоді навіщо питаєш?

Марта подивилася на нього.

— Ти щойно пів дня вчив мене відповідати нормально.

— Я вже шкодую.

— Леве.

Він поклав ключі в кишеню.

— Ми монтували в неї.

— Чому?

— Бо тут о десятій зачиняють корпус.

— І?

— А в неї був нормальний монітор, швидкий інтернет і сусіди, які після одинадцятої або спали, або займалися сексом.

— Дуже корисна характеристика району.

— Ти спитала.

— І для цього вона дала тобі ключ?

— Я часто приходив раніше. Вона часто запізнювалася.

Це звучало настільки схоже на Ніку, що сперечатися не було з чим.

— Ви не зустрічалися.

— Не зустрічалися.

— Не цілувалися.

— І цього не було.

— Але ти мав ключ.

Лев примружився.

— Ти знову робиш це.

— Що роблю?

— Допитуєш мене про власну сестру.

— Я просто хочу знати.

— Що саме?

Марта відкрила рот.

Нічого розумного там не було.

— Де диск.

— От і чудово.

— Не радій.

Квартира була за двадцять хвилин від університету.

На четвертому поверсі старої дев’ятиповерхівки, з маленьким ліфтом, у якому Левові довелося стати майже впритул до дверей, щоб помістилася Марта.

— Це дуже дивно, — сказала вона.

— Ліфт?

— Те, що я їду до квартири власної сестри з людиною, яка знає її квартиру краще за мене.

— Ти тут не була?

— Один раз.

Лев повернув голову.

— За два роки?

— Ми не дуже…

Марта не договорила.

— Спілкувалися.

— Мало.

— Чому?

— Не знаю.

— Хороша причина.

— У тебе всі розмови з родиною ідеальні?

— Далеко не всі.

— Отже.

Ліфт смикнувся.

Марта автоматично схопила його за передпліччя.

Двері відчинилися.

Вона одразу прибрала руку.

Лев нічого не сказав.

На щастя.

Квартира була в кінці коридору.

Він вставив ключ.

Не повернув.

— Чого зупинився?

— Ти впевнена?

Марта подивилася на двері.

На потертий номер 47.

Мама знала, що вона сюди поїхала. Відповіла довгим повідомленням, із якого Марта прочитала тільки початок — «будь ласка, нічого не роби сама» — й коротко написала, що буде не сама.

Юридично в цій квартирі досі жила Вероніка.

Фактично Вероніка лежала під Мартиним ім’ям на кладовищі.

Марта подумала, що колись цю історію можна буде розповідати смішно.

Не сьогодні.

— Відчиняй.

Лев повернув ключ.

Перше, що побачила Марта, — кросівок.

Один.

Білий, із зеленою шнурівкою, лежав посеред коридору.

— Де другий?

— Не знаю.

— Ти ж тут усе знаєш.

— Я не був відповідальним за взуття.

Марта переступила через кросівок.

У квартирі було тихо.

Не похоронно.

Гірше.

Наче Ніка просто вийшла.

На вішаку висіла джинсова куртка. На тумбі лежали сонцезахисні окуляри. У мисці біля дверей — монети, резинка для волосся, два ключі й засохла цукерка без обгортки.

На кухні стояла чашка.

Всередині щось темне присохло до дна.

— Фу.

— Це ще непогано, — сказав Лев.

— Що може бути гірше?

Він відкрив холодильник.

Закрив.

— Не треба.

Марта все одно відкрила.

— Господи.

— Я попереджав.

— Це було сиром?

— Колись.

Вона зачинила.

І раптом засміялася.

Лев сперся плечем об стіну.

— Чого смієшся?

— Нічого. Просто мама завжди казала, що Ніка помре від того, що забуде щось у холодильнику.

Сміх урвався.

Не треба було.

Марта відвернулася.

— Вибач.

— За що?

— Не знаю.

Лев не став її заспокоювати.

І це було добре.

Він просто відкрив шафку, дістав два пакети для сміття.

Один простягнув їй.

— Що це?

— Якщо ми тут будемо шукати, краще спочатку прибрати те, що може почати рухатися саме.

Марта подивилася на холодильник.

— Розумно.

Десять хвилин вони викидали їжу.

Це виявилося дивно нормальним.

Марта тримала пакет.

Лев діставав контейнери.

— Це ні.

— Чому?

— Закрите.

— Йому два тижні.

— Це соус.

— Звідки знаєш?

— Я його приніс.

Марта подивилася на банку.

Потім на нього.

— Ти приносив Ніці соус?

— Марто.

— Просто уточнюю масштаби стосунків.

— Ми не спали.

— Я цього не питала.

— Ти це питаєш уже годину різними словами.

— Не правда.

— Ключі. Фотографії. Соус.

Марта відкрила морозильник.

— Тут пельмені.

— Не чіпай.

— Чому?

— Це ті.

Вона завмерла.

— Які?

— Один великий пельмень.

Марта витягла пакет.

Усередині справді лежала заморожена біла грудка.

— Вона його зберігала?

— Схоже.

— Три місяці?

— Схоже.

Марта дивилася на пакет.

— Це ж огидно.

— Дуже.

Вона поклала назад.

— Не викидай.

Лев нічого не сказав.

Тільки зачинив морозильник.

Диск вони почали шукати в кімнаті.

Ніка жила в однокімнатній квартирі, але примудрилася поділити її на п’ять різних місць.

Біля вікна — письмовий стіл.

Біля стіни — матрац із купою подушок.

Два штативи.

Стійка з одягом.

Книжки лежали горизонтально, вертикально й просто одна на одній.

На підвіконні помирав базилік.

Лев узяв пляшку.

— Що ти робиш?

— Поливаю.

— Він мертвий.

— Ще ні.