Глава 4. Марта

— Добре. Тепер скажи, хто ти.

Марта дивилася на Лева.

Можна було ще щось вигадати.

Черепно-мозкова травма. Амнезія. Плутанина після лікарні. Будь-яка дурня протрималася б хвилин п’ять.

А потім він попросив би назвати кличку його кота чи улюблену піцу Ніки, і все почалося б спочатку.

— Марта.

Лев не ворухнувся.

— Що?

— Мене звати Марта.

Він чекав.

— І?

— І все.

— Ні, не все.

Марта дістала телефон.

Руки не слухалися. Двічі промахнулася повз галерею.

Знайшла фотографію.

Їм по сімнадцять. Випускний. Ніка в червоній сукні, Марта в чорній. Мама між ними, обіймає обох за талію.

Простягнула телефон.

Лев узяв.

Подивився.

Збільшив фото.

Ще раз.

— Це…

— Ми близнючки.

Він підняв очі.

— У Ніки немає сестри.

— Була.

— Я два роки її знаю.

— Вітаю. Значить, не все.

Лев знову дивився на фото.

Марта забрала телефон і гортнула далі.

Ще одне. Вони на морі.

Ще. Обидві з мамою.

Ще — Ніка спить на дивані, Марта показує їй над головою два пальці.

— Досить?

— І близько ні.

Це її розлютило.

— Тоді що тобі треба? Аналіз ДНК?

— Можливо.

— Чудово. В мене зараз якраз із собою лабораторія.

— Марто…

Від свого імені в його голосі вона раптом замовкла.

Дивно.

Воно прозвучало нормально.

Після одинадцяти днів, коли половина людей називала її Веронікою, а друга половина говорила про неї в минулому часі, це було майже фізично.

— Що сталося? — спитав Лев.

Вона прибрала телефон.

— ДТП.

— Це я знаю.

— Ні. Ти знаєш частину.

Лев стояв і чекав.

Марта подивилася на лавку біля зупинки.

— Можна сісти?

Вона розповіла коротко.

Так було легше.

Вони їхали разом. Дощ. Машину занесло. Удар прийшовся справа.

Ніка померла.

Марту забрали непритомною.

У них були сумки одна одної.

Чому — вона досі не знала. Перед виїздом Ніка попросила потримати свою сумку, потім усе перемішалося. Біля непритомної Марти знайшли Нікину сумку з Нікиним гаманцем і документами. При загиблій Ніці була Мартина сумка — з документами Марти.

Однакові обличчя.

Однаковий рік народження.

Однакове прізвище.

Різниця в іменах і кількох дрібницях, які ніхто не шукав, бо всі були впевнені, що вже знають, хто є хто.

Марту оформили як Вероніку.

Ніку — як Марту.

— А мама? — тихо спитав Лев.

— Вона бачила Ніку після аварії.

— І не зрозуміла?

Марта подивилася на нього.

— Ти бачив її після аварії?

Він одразу відвів очі.

— Не бачив.

— От і добре.

Більше не питав.

— Мама була впевнена, що я лежу в лікарні. Їй сказали, що Ніка вижила. Вона бачила мене всю в бинтах і теж…

Марта потерла пальці.

— Коротше, ніхто не шукав помилку.

— А потім ти прокинулася.

— І дуже здивувала всіх.

Лев мовчав.

— Ти серйозно похована?

— Серйозно.

— Під своїм ім’ям?

— Ні. Ніка похована під моїм.

— Це…

— Я знаю.

— Ні, я навіть не знаю, яке слово.

— Мама використовує багато. Переважно ті, які не можна писати в офіційних заявах.

Лев видихнув через ніс.

Не зовсім сміх.

Але близько.

— Зараз що?

— Виправляють. Поліція, лікарня, експертиза, ДРАЦС. У мами є адвокат, у адвоката є папка, у папки, думаю, скоро буде власний адвокат.

Цього разу він усміхнувся.

І одразу перестав.

— А ти?

— Що я?

— Ти як?

Питання застало її зненацька.

За останні одинадцять днів її питали, чи паморочиться голова.

Чи нудить.

Чи пам’ятає вона аварію.

Чи точно вона Марта.

Чи не переплутала вона власне ім’я після травми.

«Ти як?» не питав майже ніхто.

— Нормально.

Лев кивнув.

Ніби не повірив, але не поліз далі.

За це Марта була йому вдячна.

Секунд десять вони сиділи мовчки.

Потім він сказав:

— Ніка мертва.

Не питання.

Марта подивилася на дорогу.

— Померла.

Лев потер долонями об джинси.

— Коли?

— Майже два тижні тому.

— Тобто весь цей час…

Він не договорив.

Марта знала, що він рахує.

Їхню останню сварку.

Повідомлення.

Можливо, щось, про що вона взагалі не знала.

— Я мав їй написати.

— Не треба.

— Ти не знаєш.

— Зате знаю Ніку. Вона могла не відповідати три дні, а потім надіслати фото кота, ніби нічого не сталося.

Лев глянув на неї.

— У неї не було кота.

— Саме тому.

Він засміявся.

Тихо.

І раптом затулив обличчя долонею.

Марта відвернулася.

Дала йому кілька секунд.

Коли знову подивилася, він уже сидів рівно.

— Вибач.

— За що?

— Я сьогодні поводився з тобою як мудак.

— Тільки сьогодні?

Він глянув.

— Оце вже було схоже на неї.

— Забери назад.

— Забрав.

Марта підвелася.

— Добре. Тепер ти знаєш. Я піду.

— Куди?

— Додому.

— А гроші?

Вона повернулася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Твоя швидкість переходу від смерті людини до бухгалтерії трохи лякає.

— Ти сама їх шукала сорок хвилин тому.

— Бо тоді всі думали, що їх украла я.

— Ніка.

— Для вас різниці не було.

Лев піднявся.

— Для мене тепер є.

Знову це дивне відчуття.

Наче він одним реченням повернув їй щось, що весь день відбирали.

Марта поправила сумку.

— Все одно я їду.

— Навіщо ти взагалі сюди приїхала?