Глава 3. Сімнадцятий кадр

— Стоп.

Марта повернулася до монітора.

— Твій брат помер три місяці тому, а Ніка переказала йому сорок сім тисяч два тижні тому?

— Не йому.

— Ти щойно сказав…

— Я сказав, що це мій брат.

Лев нахилився через неї й ткнув пальцем у верхню частину рахунку.

ТОВ «КАДР 17».

Нижче дрібнішим:

Контактна особа: Роман Коваль.

— Він був співвласником, — сказав Лев. — Разом із Пашею. Прокат, дрібні зйомки, монтажка. Починали з двох камер і кімнати в підвалі.

— А зараз?

— Компанія працює. Паша залишився.

— А це?

Марта показала на ім’я.

— Старий шаблон.

— Через три місяці?

Лев знизав плечима.

— Паша може три роки не міняти шаблон.

Марта ще раз переглянула рахунок.

У призначенні стояло:

Компенсація вартості ремонту оптичного обладнання згідно з актом №14/05.

— Що зламали?

Лев не відповів.

Вона повернулася.

— Леве.

— Не знаю.

— Брешеш.

Його брови трохи піднялися.

— Уже визначаєш?

— Ти дивишся не на рахунок, а на номер акта.

Він подивився на неї вже інакше.

Марта відчула маленьке задоволення.

Нарешті.

Не він один уміє помічати.

— Чотирнадцяте травня, — сказала вона. — Щось сталося чотирнадцятого травня?

— Ми знімали проби.

— Де?

— За Києвом.

— Брав техніку в брата?

— Частину.

— Щось розбили?

Лев відсунув від неї другий стілець і сів.

— Один об’єктив упав.

— Який?

— Тобі це щось скаже?

— Ні. Але ти дуже хочеш не відповідати, тому тепер цікаво.

Він потер долонею потилицю.

— Zeiss.

— Дорогий?

— Так.

— Сорок сім тисяч ремонту?

— Може бути.

— Хто впустив?

Тиша.

— О.

Марта відкинулася на спинку.

— Ти.

— Не я.

— Рита?

— Рита теж ні.

— Аліна?

— Аліна — ні.

— Ніка?

Лев подивився на неї.

Оце вже було відповіддю.

— Ніка впустила об’єктив твого брата?

— Я цього не казав.

— Леве, з тебе поганий підозрюваний.

— А з тебе останні дві години дуже дивна Ніка.

Марта замовкла.

Він сказав це спокійно.

Майже між іншим.

А всередині одразу щось провалилося.

— Після травми, — нагадала вона.

— Так.

Лев покрутив стілець на кілька сантиметрів.

— Після травми ти раптом навчилася нормально вести бюджет.

— Батько-економіст.

— І стала правшею.

— Я завжди могла обома.

— Не схоже.

— Звідки тобі знати?

— Бачив, як ти ріжеш хліб.

Марта витримала паузу.

— Це вже звучить тривожно.

— Ми два роки знайомі.

— І за два роки ти запам’ятав, якою рукою я ріжу хліб?

Лев відкрив рот.

Закрив.

Марта не втрималася.

— Оце вже справді тривожно.

— У нас був пікнік.

— Вдвох?

— З командою.

— Шкода.

Він подивився на неї.

Марта теж зрозуміла, що сказала.

— Я мала на увазі…

— Що саме?

— Нічого.

— А.

— Що «а»?

— Нічого.

Вона повернулася до комп’ютера.

Дуже вчасно.

Бо раптом стало жарко.

— Треба подзвонити Паші.

— Не треба.

— Чому?

— Я подзвоню.

— Чудово.

— Сам.

Марта повернула голову.

— Чому сам?

— Бо він тебе ненавидить.

— Це починає повторюватися.

— Ти вміла працювати на результат.

— Що я зробила йому?

— Не знаю всього.

— А те, що знаєш?

Лев встав.

— Ніко.

Вона здригнулася від імені.

Ледь-ледь.

Але він побачив.

Звісно.

— Не зараз.

— Це мої сорок сім тисяч.

— Наші.

— Десять хвилин тому вони були моїми, коли треба було їх повернути.

— Справедливо.

— Я їду з тобою.

— Навіть не думай.

Марта взяла сумку.

— Тоді поїду сама.

— Ти навіть не знаєш адресу.

Вона показала на рахунок.

Лев подивився туди.

Потім на неї.

— Ти завжди була нестерпна.

— Може, це я пам’ятаю.

Вони їхали мовчки хвилин сім.

Не через сварку.

Через маршрутку.

Вона була набита настільки щільно, що сваритися можна було хіба що пошепки комусь у вухо.

Марта стояла біля дверей. Лев — за нею.

На першому різкому гальмуванні вона влетіла плечем у чоловіка з пакетом кабачків.

— Вибачте.

На другому Лев перехопив її за лікоть.

— Я стою.

— Бачу.

— Тоді відпусти.

Він відпустив.

Маршрутка одразу смикнулася.

Марта полетіла назад.

Цього разу його рука лягла їй на талію.

Секунда.

Може, менше.

Але так було значно гірше.

Долоня тепла. Велика. Крізь тонку сорочку відчувалася занадто добре.

— Я стою, — повторила вона.

— Непереконливо.

Він прибрав руку.

Марта втупилася у двері.

За склом пропливали магазини, дерева, зупинки.

Нормальне місто.

Нормальний день.

Нормальні люди.

І вона, офіційно мертва, їхала разом із хлопцем, який думав, що вона її сестра, з’ясовувати, навіщо та віддала сорок сім тисяч компанії його мертвого брата.

Мабуть, мама мала рацію.

Треба було залишитися вдома.

Телефон завібрував.

Нове повідомлення.

МАМА:
Я дзвонила адвокату. Передзвони мені.

Марта швидко заблокувала екран.

— Мама?

Лев стояв достатньо близько, щоб побачити ім’я.

— Так.

— Ви вже помирилися?

Марта повернула голову.

— А ми сварилися?