Глава 2. Сорок сім тисяч

— Стривай.

Марта знову подивилася на аркуш.

— Тут тридцять вісім шістсот п’ятдесят.

Руда дівчина кліпнула.

— І?

— А він питає про сорок сім.

Вона кивнула на Лева.

— Це різні гроші, — сказав той.

Марта перевела погляд з одного на другого.

— Звичайно.

— У сенсі?

— Нічого. Було б дивно, якби проблема була одна.

Руда пирснула, але швидко зробила серйозне обличчя.

Лев не пирхав.

Він узагалі дивився на неї так, ніби вирішував, скільки ще хвилин можна витратити перед тим, як виставити за двері.

Марта поклала аркуш на стіл.

— Добре. Тридцять вісім — це що?

— Те, що ми закрили своїми грошима, — відповіла руда. — Транспорт. Реквізит. Частину костюмів. Жорсткий диск. Два дні оренди світла. Кейтеринг на проби. Ти сказала, що повернеш після другого траншу.

— Я сказала.

— Ти.

Марта глянула на неї.

— Так. Я зрозуміла.

— Не схоже.

— Рито, — сказав Лев.

Отже, Рита.

Рита склала руки на грудях.

— А сорок сім?

— Виробничі гроші, — відповів Лев. — Були. Тепер їх немає.

— Де вони були?

— На рахунку проєкту.

— У кого був доступ?

Невелика пауза.

— У тебе.

Марта потерла перенісся.

Голова після лікарні боліла вже рідше. Зате життя, схоже, вирішило компенсувати.

— А ще?

— У мене тільки перегляд.

— Чудово.

— Що чудово?

— Нічого.

Телефон завібрував у кишені.

МАМА

Марта скинула.

За секунду прийшло повідомлення.

Ти де?

Вона поклала телефон екраном донизу.

Лев це помітив.

Взагалі він помічав забагато.

— У мене була аварія, — сказала Марта.

Рита опустила руки.

— Ми знаємо.

— Тоді, може, можна без допиту третього ступеня?

— Це не допит.

— А що?

— Ми хочемо свої гроші.

— Рито.

— Що «Рито»? Я позичила в сестри дванадцять тисяч. Вона тепер щоранку надсилає мені знак питання. Просто знак питання. Уже тиждень. Я скоро зненавиджу пунктуацію.

Марта відчула, як щось неприємно стиснулося всередині.

Ніка позичала гроші завжди.

П’ятсот до п’ятниці. Тисячу до зарплати. Три тисячі, бо «карта не проходить, я зараз поверну».

Але дванадцять у чужої сестри?

— Я не знала.

Рита подивилася на неї так, що Марта сама почула, наскільки безглуздо це прозвучало.

— Гаразд. Не пам’ятала.

Лев сперся стегном об край столу.

— Що саме ти не пам’ятаєш?

Ось воно.

Марта мовчала секунди дві довше, ніж треба.

— Уривками.

Він не відвів погляду.

— Лікар сказав, що так може бути після травми.

Це було майже правдою.

Лікар справді питав її про останні спогади перед аварією.

Просто Марта прекрасно пам’ятала, що не брала в Рити дванадцять тисяч.

— І ти не пам’ятаєш фільм?

— Не все.

— Сценарій?

— Частково.

Насправді вона не бачила його ніколи.

— Локації?

— Локацій — ні.

— Знімальні дні?

— І знімальних днів не пам’ятаю.

— Де гроші?

Марта звела на нього очі.

— Якщо ще раз спитаєш, може, згадаю.

Рита кашлянула в кулак.

На цей раз Лев усе-таки ледь ворухнув кутиком рота.

Ледь.

Марта це помітила й одразу розсердилася на себе за те, що помітила.

— Покажи мені рахунок.

— Рахунок?

— Проєкт. Таблицю. Виписки. Чеки. Що у вас є.

— Навіщо?

— Бо поки що я чую дві суми й дуже багато ненависті.

— Ненависті ще мало, — сказала Рита. — Аліни немає.

— Хто така Аліна?

Тиша.

Марта повільно вдихнула.

— Режисерка, — нарешті сказав Лев.

— Так. Звісно.

Рита дивилася вже не сердито.

Насторожено.

— Ти серйозно її не пам’ятаєш?

— Я серйозно вдарилася головою.

Ця фраза виявилася зручною.

Огидно зручною.

Лев обернувся до комп’ютера.

— Сюди.

Марта підійшла.

На моніторі відкрилася таблиця. Багато вкладок. Бюджет, транспорт, команда, харчування, техніка, локації.

Вона автоматично потягнулася до миші.

Лев не прибрав руку.

Їхні пальці зіткнулися.

Нічого особливого.

Шкіра об шкіру.

Але він подивився на її руку.

Не на неї.

Саме на руку.

Марта відсмикнула пальці.

— Віддаси?

Він посунув мишу.

— Ти правша.

Вона завмерла.

— І?

— Нічого.

Лев відійшов.

Рита вже дивилася в телефон і не слухала.

Марта сіла.

Серце чомусь билося швидше.

Ніка була лівшею.

Завжди.

У дитинстві вони навіть користувалися цим, коли треба було довести комусь, хто є хто.

Марта відкрила першу вкладку.

— Хто це робив?

— Ти.

— Жах.

Рита знову засміялася.

— Нарешті хоч у чомусь ми згодні.

Таблиця справді була жахлива.

Не через цифри. Через кольори.

Ніка, схоже, вірила, що фінансовий облік стає кращим, якщо кожну четверту клітинку пофарбувати рожевим.

— Що означає фіолетове?

— Ніхто не знає, — сказав Лев.

— Жовте?

— Теж.

— Зелене?

— Сплачено.

— Точно?

Він подумав.

— Мабуть.

Марта відкрила формулу.

— Не сходиться.

Лев нахилився ближче.

— Що ні?

— Зелене не означає сплачено.

— Звідки ти знаєш?

— Тут формула прив’язана до дати.

— І?

Вона повернула голову.

Він стояв зовсім близько.

Не романтично близько. Просто екран маленький.

Марта знову подивилася на таблицю.

— І якщо дата минула, клітинка стає зеленою.

— Це ж…

— Дуже оптимістична бухгалтерія.