Глава 1. Усі ненавидять Ніку

— Вероніко, не піднімайте голову.

Марта розплющила очі.

Стеля була біла. Не зовсім — над лампою темніла маленька пляма, схожа на Австралію. Десь праворуч пищало. У роті було сухо так, ніби вона заснула з відкритим ротом після трьох келихів вина.

Вона спробувала повернутися на голос.

У скроню одразу вдарило.

— Я ж просила.

Жінка в синіх рукавичках нахилилася над нею й посвітила в око.

— Вероніко, ви мене чуєте?

Марта моргнула.

— Чую.

Голос вийшов чужий, сиплий.

Жінка посміхнулася.

— Добре. Як почуваєтесь?

— Мене Марта звати.

Посмішка залишилася, але вже службова.

— Зараз може трохи плутатися. Це нормально.

— Що плутатися?

— Пам’ять. День, події перед аварією. Не хвилюйтеся.

Аварією.

Марта заплющила очі.

Вода на лобовому склі. Ніка щось шукала в сумці. Поворот. Фари навпроти.

Потім нічого.

— Ніка де?

Жінка перестала поправляти трубку крапельниці.

З коридору долинув гуркіт візка.

— Вероніко…

— Моя сестра.

Двері відчинилися раніше, ніж медсестра встигла відповісти.

Мама постаріла.

Не образно, не «здалося». Вона справді виглядала років на десять старшою, ніж того ранку, коли Марта востаннє бачила її по відеозв’язку. Волосся зібране як-небудь, під очима сірі півкола. У руці пластиковий стаканчик із кавою.

Він упав на підлогу.

— Ніко.

Мама швидко підійшла до ліжка.

Марта навіть усміхнулася.

— І ти туди ж.

Мама взяла її за руку.

— Господи.

— Ма.

— Я тут.

— Я Марта.

Пальці на її руці стиснулися.

— Не треба зараз.

— Що не треба?

Мама подивилася на медсестру.

Та вже була біля дверей.

— Я покличу лікаря.

— Я не Вероніка, — сказала Марта голосніше. — Ма, ти що?

Мама мовчала.

Це вже починало дратувати.

— В мене в третьому класі була вітрянка, а в Ніки ні. Я розбила твою синю вазу й сказала, що це кіт. Ніка тоді два місяці мене шантажувала. У мене шрам під коліном, бо я в дванадцять полізла через паркан до Маринки, а вона…

Мама відсмикнула простирадло.

На лівому коліні, трохи збоку, був блідий кривий шрам.

Мама сіла.

Не на стілець. На край другого порожнього ліжка.

— Мамо?

Та дивилася на шрам.

— Ма.

— Ні.

— Що — ні?

Мама затулила рот долонею.

І Марта вперше злякалася.

Не через аварію.

— Де Ніка?

Ніхто не відповів.

— Мамо. Де вона?

— Ми…

Мама вдихнула, але повітря ніби застрягло.

— Ми поховали тебе вчора.

Через одинадцять днів Марта стояла перед дверима студентської монтажної й думала, що нормальна людина на її місці давно розвернулася б.

Правда, з нормальними людьми взагалі було простіше.

Вони хоча б юридично існували.

Її справа десь ходила між лікарнею, поліцією, ДРАЦСом і ще кількома кабінетами, назви яких вона вже перестала запам’ятовувати. Її банківська картка не працювала. У мами був пакет паперів завтовшки з дипломну роботу. А на могилі Ніки поки що стояла табличка з ім’ям Марти.

Учора мама сказала:

— Не їдь туди.

Марта погодилася.

Сьогодні о дев’ятій ранку сіла в метро.

Вона хотіла тільки забрати ноутбук сестри.

Тільки ноутбук.

І, можливо, з’ясувати, хто такий «Лев», який за останні два дні перед аварією написав Ніці сімнадцять повідомлень.

Останнє складалося з чотирьох слів.

Де гроші, чорт забирай?

Марта постукала.

За дверима щось упало.

— Відчинено!

Вона зайшла.

У кімнаті пахло пилом, кавою і чимось нагрітим. Уздовж стіни стояли два монітори, на одному застиг кадр із дівчиною під дощем. На підлозі лежали кабелі.

Хлопець біля столу підняв голову.

Спочатку він просто дивився.

Потім зняв навушники.

— О.

Марта чекала.

— Що «о»?

— Ти прийшла.

— Як бачиш.

Він відкинувся на спинку стільця.

Темне волосся давно просило перукаря, футболка була м’ята, під очима — сліди явно не першої ночі без сну.

Красивий.

На жаль.

Особливо очі. Світлі, уважні й зараз дуже непривітні.

— Я думав, після минулого разу в тебе вистачить совісті хоча б не з’являтися тут.

Марта сперлася рукою об двері.

Ось воно.

Почалося.

— А що було минулого разу?

Він примружився.

— Смішно.

— Я не жартую.

— Ще смішніше.

Вона вже відкрила рот, щоб сказати правду.

Мене звати Марта. Ніка загинула. Ви всі переплутали.

І поїхати додому.

Саме тоді до кімнати влетіла руда дівчина з паперовим пакетом у руках.

Побачила Марту.

Зупинилася.

— Ти серйозно?

— Схоже на те.

Дівчина підійшла й сунула їй у руки складений аркуш.

— Тоді поверни.

Марта розгорнула його.

Зверху кульковою ручкою було написано:

НІКА

Нижче йшли суми.

І ще кілька.

Внизу хтось підвів риску.

38 650 грн.

Марта перечитала двічі.

— Що це?

Руда засміялася.

— Я її зараз уб’ю.

Хлопець за комп’ютером потер обличчя долонею.

— Не треба. У нас перша зйомка через шість днів.

— Яка зйомка?

Тепер замовкли обоє.

Марта відчула, що вдруге за останні два тижні сказала щось дуже неправильне.

Хлопець відсунув стілець і встав.

Він був вищий, ніж здавався сидячи.

Підійшов.

Не близько. Але чомусь Марті захотілося зробити пів кроку назад.

Вона не зробила.

Він подивився спочатку їй в очі.

Потім на аркуш.

Потім на праву руку, якою вона його тримала.