Розділ VІІ

Герман

Злата пішла до підсобного приміщення й в крамниці стало порожньо й тихо, попри голоси, що лунали поряд. Вона образилась на мене. Я й сам на себе ображений. Ну чому не пояснити все, на розповісти про вчорашній день, не повідомити чому не прийшов.

Але мене немов заціплює, коли треба хоч трохи відкритися комусь. Все це наслідки колишніх стосунків. Мабуть, треба було з кимось поговорити, можливо, до психолога сходити, але я не міг впустити когось в душу. Мудак? Напевне. Єдине, що точно знаю – хочу повернути Злату, помиритись.

Без її голосу, усмішки, іскорок в погляді, раптово стало холодно. Цей холод десь всередині тримає немов лещатами. Розумію, що треба змінювати себе, якщо хочу мати щасливі стосунки, бо такої поведінки з мого боку, довго не витримає жодна дівчина.

І не важливо, яка буде причина непорозуміння. Якщо я не навчуся знову довіряти й відкриватися дорогим для мене людям, то непорозумінь буде багато. От як цього разу…

Мене накрили спогади про вчорашній вечір. Учора я теж мав приїхати до Злати. Валентинка із зізнанням лежала в кишені пальта, а я вже збирався виїжджати, коли подзвонив Роман. Його голос був незвично спокійний.

-  Нам треба поговорити, - його інтонації підійняли спогади, коли ми були найкращими друзями.

Ми зустрілися в невеликому барі неподалік офісу. Спочатку говорили стримано, майже холодно, але поступово слова почали падати важче, правдивіше. Я показав йому ще іншу частину тієї інформації, яку зібрав детектив. Того, що йому не надіслали.

Роман довго мовчав. Потім попросив ще по келиху. Потім ще. І ще…

Ми згадували, як починали бізнес майже з нічого. Як ночами сиділи над першими проєктами та сварилися через дрібниці й мирилися через п’ять хвилин. Години минали непомітно.

І десь між третім і четвертим келихом стало ясно – ми обоє були жертвами однієї й тієї ж афери.

-  Я був ідіотом, - тихо зробив висновок Роман.

-  Я теж від тебе не далеко втік, - хмикнув у відповідь.

Ми випили за те, щоб більше ніколи не дозволяти нікому нас так посварити. Потім за нашу дружбу. Коли подивився на годинник, була вже майже північ. Я різко підвівся, але не зміг втриматись на ногах і знову плюхнувся на стілець.

-  Трясця… . Злата, - протер руками обличчя, струснув головою.

Телефон показував кілька пропущених дзвінків від Юрія та від сестри. Вони мене загубили. Подумав, що треба хоча б зателефонувати Златі, але… Але я такий йолоп, що навіть не запитав її номер телефону. Роман тільки хмикнув, спостерігаючи за моїми діями.

-  Їдь додому. Ти зараз не герой-коханець, а герой анекдоту, - п’яна усмішка розцвіла на його обличчі.

І він мав рацію. В такому стані з’являтись на очі Златі не хотілось. Чомусь було соромно, що забувся про неї, що напився настільки, ніби ніколи спиртного не бачив. Того вечора я так і не приїхав до неї, поїхав додому й точно не пам’ятаю, як потрапив до квартири.

Вранці прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Зрозумів, що запізнююсь на роботу, але сил для поспіху не було. Тіло після вчорашнього не хотіло «вмикатися» в роботу. Була вже десята година, коли вирушив нарешті до офісу.

Зателефонував мій помічник й нагадав, що в нас сьогодні підписання важливого контракту. Сердився на себе, не треба було вчора так набиратись. Ще потрібно документи перевірити, узгодити деякі моменти з юристами.

Підписання контракту, потім пізній обід в ресторані, на якому я налягав в основному на воду, затримали мене. Душа рвалася до неї, до Злати. Але зірватись і поїхати, залишивши партнерів – було верхом недалекоглядності.

Коли вже нарешті опинився біля її крамниці – час наближався до її закриття. Злата дивилась з викликом, розчаруванням й краплинкою болю. Вона образилась. Я й сам би в такому випадку образився.

Але відповісти на її прямі питання не зміг, було соромно. Потім подумав, що не треба на неї тиснути, нехай емоції стихнуть. Поїхав додому, але думки не давали спокою, перед очима стояло обличчя Злати.

Не зміг залишатися в квартирі. Близько десятої поїхав у нічний клуб – просто щоб не бути на самоті й трохи провітрити голову. І саме там побачив свою сестру з чоловіком. Вони щось святкували зі своєю компанією.

-  О, дивись, хто тут, - усміхнулась сестра, підходячи разом із Юрієм.

Юрій уважно подивився на мене й від того, що він бачив, його погляд хмарнів.

-  Ти виглядаєш так, ніби розчарувався у всьому, а найбільше – в собі, - виніс вердикт після оглядин.

-  Десь воно так і є, - зітхнув я, опускаючи голову на руки.

Вони присіли за мій столик, і я коротко розповів усе, що сталося. Сестра слухала, поклавши підборіддя на долоню й обличчя її ставало дедалі більше насупленим. А коли я закінчив, вона різко випрямилась. В її погляді танцювало полум’я.

-  Тоді що ти тут робиш? – з обуренням кинула мені.

-  Втікаю від себе, - фиркнув у відповідь.

-  Германе, майже північ. Дівчина, яка тобі подобається, сидить вдома після такого дня… а ти п’єш каву? – вона постукала пальцем по скроні, натякаючи на мою туп…, ну скажем, повільний мисленєвий процес.

Юрій лише розчаровано похитав головою, підтримуючи дружину.

-  Їдь до неї, - його шепіт був для мене гучніше крику.

-  Зараз? – вирячився я на нього. – Ти годинник бачив?

-  Саме зараз, — твердо сказав він. – Поки ще немає дванадцятої й на календарі все ще день святого Валентина.

Сестра усміхнулася й закивала головою, погоджуючись зі своїм чоловіком.

-  І не забуть квіти купити й візьми велику валентинку, - вона намалювала пальцями в повітрі сердечко.

-  В мене немає адреси, - тихо видихнув.

-  Щоооо? – Юрій із насмішкою окинув мене поглядом.

Потім він взяв телефон й за п'ятнадцять хвилин в мене вже була її адреса. Я на мить задумався…, а потім різко підвівся. А вони ж мають рацію. Уявляю, який я мав вигляд в її крамниці. Прийшов без квітів, без подарунка й без валентинки. Тієї, яку приготував заздалегідь і вона з внутрішньої кишені, здавалось, зігрівала мені груди. Валентинка…