Розділ VІ

Злата

Коли ми відсторонилися, я відчула, як щось у мені змінилося. Зиркнула в очі Герману й ледь не захлинулась в ніжності, з якою він дивився на мене. Душа наповнилась щемливою радістю вкупі з тривогою. Було якась впевненість в  правильності того, що відбувається, разом з тим чомусь бриніла тривога.

Після поцілунку світ не вибухнув і не змінився миттєво й небо не впало… Крамниця наступного дня відкрилася вчасно, і я знову розкладала квіти, перевіряла воду у вазах, складала букети, рахувала решту, тобто робила те, що й завжди. Але всередині мене все було інакше.

Ніби я переступила межу, за якою вже не можна вдавати, що нічого не відбувається. Так, все залишалось таким як і було, але я дивилась навколо іншими очима. Здавалось, що дивлюсь на все через призму щастя або, як кажуть, через «рожеві окуляри».

Весь день я чекала на Германа. Але очікування чомусь було зовсім іншим, ніж раніше. Не світлим, не з радісними передчуттями зустрічі. Очікування чомусь було напруженим, майже болісним, якась тривога сповивала душу, а може то було передчуття…

Він не прийшов…

Зачинивши крамницю, озирнулась ще раз довкола в пошуках знайомої постаті – його не було. З важкими думами поїхала додому. Всередині все, ніби завмерло. Дорогою переконувала себе, що таке буває, що люди мають якісь обов’язки. Можливо, він просто не встиг або щось трапилося.

Зловила себе на думці, що Герман не знає моєї домашньої адреси й номера телефону. Вдома все робила спираючись на звичку, але якось відсторонено, ніби спостерігала за собою збоку. Думками постійно поверталась до Германа.

Потім прийшло в голову зовсім інше. Можливо це справді була гра з його боку, хоч він і переконував у зворотному. Тому й не питав номер телефону, щоб і свій не озвучувати. Відігнала від себе ці думки. Щоб перемкнутись, ввімкнула стару комедію. Так і заснула перед телевізором.

Вранці глянула на себе в дзеркало й настрій зіпсувався. Темні кола під очима, втомлений вигляд. Подумки вилаяла себе, що так легко розклеїлась. Душ, макіяж, сніданок, кава – і я готова зустрічати будь-які проблеми.

Не було часу, щоб плекати в душі жаль до себе. Сьогодні чотирнадцяте лютого і в моїй крамниці очікується напружений день. Один із тих, коли до вечора вже падаєш з ніг від втоми.

Дівчата швидко взялися до роботи, справляючись із потоком покупців. Якоїсь миті зловила на собі співчутливий погляд Алли. Тільки цього мені ще не вистачало, щоб мені співчували.

День святого Валентина був для мене робочим марафоном. Найбільше квітів, найбільше метушні, найбільше покупців і найменше часу на думки. Я розраховувала, що так буде і цього разу. Що втома витіснить тривогу й важкі думки.

Але тривога залишилася...

Я працювала механічно якось, ніби на автоматі. Посміхалася, віталася, приймала подяки й сама дякувала. Усередині ж рахувала не букети чи гроші, а спочатку хвилини, потім години. Кожен раз, коли дзеленчав дзвіночок над дверима, серце стискалося.

Зловила себе на тому, що не знаю, як себе поводити, якщо Герман знову прийде. На двері перестала заглядала, не до того було. Та й дзвіночок від’єднали, бо його звук злився в суцільний мелодійний дзвін через велику кількість покупців.

За вікном почало сутеніти. Коли двері відчинилися майже перед закриттям, здригнулася. Не бачила хто зайшов, але всім тілом відчула – це був він. Розмовляючи з пізнім покупцем, вловила звук кроків за плечима й напругу, яка повисла в повітрі.

-  Пробач, - хриплий голос позаду мене вдарив по нервах. - Я не хотів так зникати. Так вийшло.

Віддала букет покупцю й нарешті повільно оглянулась. Він виглядав втомленим. У його погляді була та сама стриманість, але тепер до неї додалося щось нове – каяття. А в мені вирувала образа й розгубленість.

-  Зручне пояснення, хоча ти не зобов’язаний переді мною звітувати, - смикнула плечима й відійшла до наступного покупця, який вимагав моєї уваги.

Зринула думка, що він сьогодні без валентинки. Саме сьогодні, коли в ній є сенс. Герман терпляче чекав, поки я не віддала квіти покупцю й знову підійшов ближче.

-  Ти маєш повне право на мене ображатися, - глухо кинув чоловік, - але я не зміг прийти.

-  Чому? – задала просте запитання й просто хотіла почути відверту відповідь.

-  Ну, розумієш…, - він зам’явся.

-  Поки що – ні, не розумію, - глянула йому прямо в очі.

-  Я б не хотів про це говорити, - Герман опустив погляд.

-  Гаразд, не говори, - хмикнула у відповідь. – Не впевнена, що нам взагалі є про що говорити, якщо немає відвертості.

Різко повернулась й пішла в підсобне приміщення. Всередині – якесь дивне відчуття. Немов у порожній кімнаті. Порожньо. Тихо. Тільки тиша не та, яка об’єднує, а та, яка нагадує про самотність. Подумки вилаяла себе. От навіщо дозволила втягнути себе в не зрозуміло що.

За кілька хвилин заглянула Ірина, підійшла, торкнулась передпліччя.

-  Він пішов, - тихо видихнула вона.

-  От і добре, - я вже взяла себе в руки. – Нам ще півгодини працювати треба, - усміхнулась їй та рушила до дверей.

А на душі «кішки шкребли». Інакше свій стан я описати не могла. Всередині змішались образа, розчарування, роздратування, гіркота й часточка полегшення. Полегшення не від того, що Герман пішов, а від того, що моя симпатія не переросла в щось більше. Тоді було б болючіше.

-  Мені здається, що він ще прийде, - позаду знову озвалась Ірина.

-  Чому ти так думаєш? – я зупинилась в дверях.

-  Він був дуже пригнічений і погляд повний жалю, - пояснила вона.

Я промовчала. Не хотіла говорити. Боялась не втримати свій жаль, який міг пролитись сльозами. А десь глибоко сиділо передчуття, що це ще не все…

Між Германом і Златою з’явилося непорозуміння.

Чи зможуть вони зустрітись і вирішити його?

Про це далі.

Всім добра і позитиву.