Розділ V

Злата

День дванадцятого лютого видався досить сніжним. Сніжинки рясно лягали на землю, створюючи атмосферу святковості. У крамниці пахло евкаліптом та ліліями, до яких домішувались запахи троянд та гіацинтів. В повітрі панувало легке передсвяткове безумство. Роботи було стільки, що навіть думати не встигала – руки складали композиції майже автоматично.

Ірина перевіряла замовлення на чотирнадцяте, Алла відпускала покупців, а я працюючи на автоматі, раз по раз ловила себе на тому, що дивлюся… на двері. Ніби випадково, запевняючи себе, що просто контролюю потік клієнтів.  Та все ж подумки зізналася собі, що насправді чекала. Чекала появи Германа.

Сама собі ледь зізнавалася наскільки вже звикла до його несподіваних появ, до тих дивних валентинок із короткими фразами, які щоразу змушували серце битися інакше. Дзвіночок над дверима мелодійно дзенькнув і я майже відразу підняла голову. Очікувала побачити Германа, але це був не він.

Молодий чоловік у темному пальті, трохи напружений, із гострим зосередженим поглядом й надмірною впевненістю на обличчі.  Він зміряв мене тим поглядом з ніг до голови й підійшов до Алли.

-  Можна одну троянду? - коротко мовив, в постаті відчувалось напруження.

-  Якого кольору? - привітно уточнила вона.

Він зиркнув на вази з квітами й хитнув головою, вказуючи на одну з них.

-  Рожеву, - чоловік дістав гаманець.

Алла подала квітку. Чоловік дістав із внутрішньої кишені валентинку й акуратно вклав її між пелюстки, Алла смикнула бровами у подиві й кинула на мене свій погляд. Незнайомець тим часом вже розвернувся й рушив просто до мене. Я завмерла.

-  Це вам, - сказав, простягаючи троянду.

Коли наші погляди зустрілися, я побачила в його очах якийсь шалений коктейль почуттів. І мені побачене чомусь не сподобалось, від слова «зовсім».

-  Роман, - тим часом представився чоловік. - Герман попросив передати, - додав він спокійно.

-  Герман? – перепитала, все ще не знаючи як реагувати на дії цього незнайомця.

Обережно витягла валентинку з пелюсток, звернула увагу на почерк. Я вже знала його, так писав Герман. Це був його стиль, його впевненість в кожній літері. «Страх не привід зупинятися» - прочитала на валентинці. Серце стиснулося в якомусь тривожному передчутті.

Та все ж щось було не так. Герман тільки вперше подарував рожеву троянду, а всі наступні були червоні. Кожна троянда, кожна валентинка, за словами Германа, були ніби продовженням початої історії. Але наступні слова Романа вибили сумніви з моєї голови, натомість докинули тривогу.

-  Він у лікарні. Необережно впав на льоду. Сильно вдарився. Просив привезти вас до нього, - рвано продовжував Роман.

Світ ніби різко став тихішим, в горлі пересохло.

-  У лікарні?.. - слова застрягли в горлі. – В якій?  

-  Я відвезу вас, - із підкресленою ввічливістю продовжив Роман. - Машина поруч. Поїхали.

Довго не думаючи, кинулась у підсобку, шарпнула пальто з вішалки, шапку. За хвилину вже була готова їхати. Роман підхопив із прилавка подаровану ним троянду та валентинку й знову протягнув мені. Автоматично взяла й кинула погляд на дівчат.

-  Я ненадовго, телефонуйте при потребі, - вже бігла до дверей, біля яких стояв чоловік.

Серце билося глухо й швидко. Ми вийшли на морозне повітря, сніг хрустів під ногами. Роман відчинив переді мною дверцята автомобіля і саме в цю мить я почула:

-  Злато! – голос Германа прозвучав поряд.

Різко обернулася. Герман ішов до нас швидкими кроками, трохи розгніваний, але живий, цілий, без жодного натяку на травму чи лікарню. Весь його вигляд показував величезне незадоволення тим, що він побачив. Вірніше не так – він був у сказі від побаченого. Я не розуміла, що відбувається.

-  Ти що тут робиш? – гнівно гаркнув він до Романа, зупинившись поруч зі мною.

Роман криво посміхнувся, всім своїм виглядом показуючи зневагу до нас з Германом. Не знала як реагувати на те, що розгорталось перед очима. Питань в голові було більше, ніж відповідей.

-  Хотів, щоб ти відчув, як це, коли в тебе забирають те, що тобі важливо, - він плюнув собі під ноги.

-  Про що ти? – видихнула я, в горлі з’явився важкий ком.

-  Він розбив мої стосунки з моєю дівчиною, з Ілоною, - холодно кинув Роман. - Звабив її, а потім ще й виставив зрадницею.

Герман глянув на нього важким поглядом, скривився. Було видно, що чоловік ледь стримується, щоб не кинутись на Романа.

-  Я нікого не зваблював. Вона сама вчепилась за мене, а потім сама зрадила, - він різко карбував слова.

Потім дістав телефон, ковзнув пальцями по екрану, кидаючи зневажливі погляди на Романа.

-  Пам’ятаєш, я згадував про детектива, який збирав інформацію про Ілону? – продовжив Герман тихо. - Я не хотів тобі показувати все, що дізнався. Не хотів, щоб ти розчарувався у жінках, але, здається, час поставити всі крапки над «і».

Роман зблід, перевів погляд з Германа на мене. Потім знову звів погляд на Германа. Вираз був такий, немов чекав вироку суду.

-  Не треба…, - тихо, на видиху озвався Роман.

-  Треба, - твердо відповів Герман. – Думав, що ти залишив цю історію в минулому, думав, що ти мені повірив. А ти…, - Герман важко видихнув. - Ти маєш знати правду. Вона працювала на конкурентів і використала нас обох.

Кілька хвилин, коротка розмова по телефону. Герман назвав прізвище, попросив надіслати матеріали Романові. Коли розірвав виклик, на мить замовк. Після тиші він спокійно подивився на Романа.

-  Я не злюся на тебе. Справді. Мені тебе просто шкода, - Герман сумно посміхнувся. -  Але ти ще подякуєш, що все тоді закінчилось, після того, як переглянеш надіслані тобі на пошту матеріали. Повір.

Роман якусь мить мовчки дивився на нас, потім опустив погляд.

-  Якщо це правда… - тихо почав він.

-  Це правда, - перебив його Герман. – У мене є до тебе питання.