Розділ ІV

Герман

Дванадцяте лютого. За вікном кружляла хурделиця. Сніг повільно й вперто засипав місто, наче прагнув приховати під білою ковдрою все зайве — заплутані сліди, помилки, спогади, чужі кроки.

А в мене перед очима стояла вона, а не сніг. Офіс із його скляними перегородками не затіняв її образ. Всі цифри в звітах здавалися далекими, як і голоси, що долітали іноді крізь двері.

Злата. Дівчина серед квіткового розмаїття своєї крамниці. Зосереджена, трохи стримана, з тією дивною внутрішньою силою, яка відчувається в погляді, в рухах.

Втупився у цифри звіту на екрані комп’ютера, а бачив, як пальці Злати впевнено складали композицію, а очі… Вони уникали мого погляду, немов боялись, але я встиг побачити достатньо. Тепло і обережність. Провів рукою по обличчю й відкинувся в кріслі.

-  Та що це таке… — прошепотів сам до себе.

Мені тридцять, давно не хлопчисько, який втрачає голову через усмішку. Я будував бізнес, вчився на власних помилках, падав і підіймався. Але з нею… щось ішло не за планом. Вирішив, що мушу бути чесним із собою.

Мені подобається Злата. Не просто як гарна дівчина з квіткової крамниці. Це не випадкове знайомство. Вона мене зачепила. Сильно. І саме це лякало…

Три роки тому я вже дозволив собі повірити. Ілона з’явилась у моєму житті легко – яскрава, уважна, лагідна, дотепна, наче створена для мене. Вона дивилася так, ніби я був її світом. Слухала, підтримувала, дивилась в очі, обіймала, сміялась із моїх жартів. Чомусь тоді був певен – це серйозно.

Запропонував жити разом. Вона погодилась одразу – навіть занадто швидко, але тоді я сприйняв це як знак долі. Тішився, що така красуня тепер зі мною. Першого ж ранку вийшов до машини, і лише біля дверцят згадав, що забувся теку з документами. Повернувся й застав її біля свого комп’ютера. На ньому пароля не було.

Вона не почула, як я зайшов. Відкривала папки, переглядала файли. Мій останній проєкт, який зайняв майже півроку часу й спільні зусилля всієї команди.

-  Що ти робиш? - запитав тоді занадто спокійно, бо всередині все вже вмирало.

Вона спробувала посміхнутися, щось швидко говорила, намагалась виправдатись, перевести на жарт, але очі видали. Потім усе склалося в цілісну картину, коли отримав інформацію від найнятого детектива. Конкуренти пообіцяли їй великі гроші за інформацію.

А ще пізніше Роман… Мій друг, колега, людина, якій довіряв, з ним ми починали майже з нуля. Він сказав, що Ілона була його дівчиною. Що я нібито «відбив» її. Що вона страждала. І він не повірив мені – це було в його погляді. Не повірив, що вона працювала проти нас.

Я втратив одразу двох – дівчину й друга. Відтоді навчився тримати дистанцію з усіма, важче зближувався з людьми. І от тепер – знову цей стан, коли думки повертаються до однієї людини, до Злати.

Вона ввижалась мені скрізь, навіть снилась. Злата стояла переді мною навіть тоді, коли я підписував договори, коли проводив зустрічі, спілкувався з підлеглими чи їхав додому крізь сніг.

Цього разу купив кілька валентинок заздалегідь. Сам не знаю навіщо, неначе підліток вів себе. Правду кажуть, що в душі ми залишаємось дітьми. Та все ж хотілось подумати над змістом наступного напису. Валентинки між нами, як ритуал. Вирішив, що буду їх дарувати щодня до чотирнадцятого.

П’ять уже віддав. Маленькі, без пафосу, з простими словами, які дозволяли пізнавати один одного. Для мене ці валентинки стали містком, який міцнів між нами. Бачив, що дівчина теж не байдужа до мене і, мабуть, не має великого досвіду в стосунках з протилежною статтю. Це тішило.

Згадав нашу останню розмову про страх, свої побоювання й вирішив бути відвертим. Взяв валентинку, порахував, що це вже шоста та розмашисто й чітко вивів на ній: «Страх не привід зупинятися». Дивився на ці слова довго. Все ж таки це мабуть, більше для мене, ніж для неї. У двері постукали.

-  Можна, - кинув, не піднімаючи голови.

До кабінету зайшов Юрій – чоловік моєї сестри. Він єдиний, хто знає мене достатньо добре, щоб бачити крізь маску спокою. Йому я довіряв, до його думки прислухався. Він сів навпроти, глянув уважно.

-  Ти знову не тут, - добродушно хмикнув, окинувши мене поглядом.

Я хитнув згідливо головою. Навіть не сперечався. Та й навіщо, адже він все розуміє.

-  Та вже зізнайся їй, що не байдужий, - Юрій сів навпроти за стіл. - Дивитись на тебе боляче.

-  А ти не дивись, - фиркнув без злості.

-  Злата здалась мені хорошою дівчиною, - він відкинувся на стільці. – В чому проблема?

-  Все занадто швидко, боюсь її злякати, - потер пальцями перенісся.

-  Щось мені здається, що ти й сам боїшся цих стосунків, - губи Юрія смикнулись в скупій усмішці.

-  Боюсь…, - зізнався. – Знову помилитись.

Він хитнув головою, зрозумів про що я. Якусь мить ми помовчали.

-  Мені тридцять, а відчуваю себе так, ніби підліток, - поглузував над собою.

Він нічого не відповів, бо чудово розумів мене. Двері знову відчинилися й в кабінет заглянув Роман. Він зайшов із текою документів, які необхідно було переглянути. Ми коротко обговорили робочі питання. Він був стриманий, як завжди останнім часом, коректний, толерантний, якийсь чужий.

Коли він вийшов, у кабінеті стало тихо. Ми з Юрієм помовчали, потім він пішов. Я підвівся, накинув пальто, час їхати до Злати. Кинув погляд на стіл поглядом вишукуючи валентинку. Порожньо. Я завмер. Валентинки не було, але ж точно залишив її на столі. Ще раз повільно оглянув поверхню столу, перевірив папери, підняв теку, заглянув під ноутбук. Нічого.

У грудях неприємно стислося. В кабінеті крім мене сьогодні були лише двоє. Юрій, якому це не потрібно і Роман. Я повільно випростався, на мить навіть здалося, що за вікном хурделиця посилилася. А всередині мене починалася інша хурделиця значно небезпечніша…

Ось ми й побачили ситуацію очима Германа.