Розділ ІІІ

Злата

На третій день я вже чекала на Германа. Очікування було теплим, майже приємним і разом з тим нетерплячим, трохи нервовим.  Я ловила себе на тому, що уявляю, як він зайде і гляне на мене своїм карим поглядом. А потім скаже «добрий вечір» і від звуку його голосу знову відчую мурашки на тілі.

І він прийшов. Знову без поспіху, тільки погляд здався ще уважнішим. Герман дивився так, немов, зчитував мої емоції.

-  Ти сьогодні інша, - сказав він замість вітання.

-  Інша – це яка? – трохи розгубилася.

-  Спокійніша, - тепла усмішка лягла на його обличчя.

Я теж усміхнулася, хоча всередині відчула легке хвилювання. Мене не часто бачили такою справжньою. Він зміг побачити. Герман рішуче підійшов до вази із червоними трояндами і знову вказав Ірині на обрану одну квітку.

-  А ти сьогодні сміливіший, - прямо глянула йому у вічі.

Не встигли ми обмінятись ще кількома фразами, як Ірина подала йому вибрану троянду, огорнуту золотистою стрічкою. Таку, як і вчора. І знову валентинка між пелюстками, і знову квітка в моїх руках. «Близькість не вимірюється дотиками» - прочитала черговий напис на валентинці під пильним поглядом Германа.

-  Ти майже філософ, — мимоволі злетіло з моїх губ.- Часто такі думки приходять?

-  Коли зустрічаю людину, з якою хочеться не тільки розмовляти, а й мовчати, - відповів він.

Ми говорили довше. Про бажання й можливості в житті й про те, як легко втратити себе, намагаючись відповідати чиїмось очікуванням. Я зловила себе на тому, що розповідаю більше, ніж зазвичай. Наче він створював простір, у якому можна було не грати роль, а бути собою, справжньою.

Коли наші руки випадково торкнулися, не відсмикнулася, тільки всередині здійнялась реакція незнайома донині. Дотик був легкий, майже непомітний – але він залишив після себе слід. Всередині. Щось таке, що важко описати словами.
Раптово накрило усвідомлення того, що між нами виникає щось майже небезпечне. Закоханість? Ні – довіра. А це завжди лякає більше. І мене це теж лякало, а разом з тим й притягувало.

Коли він пішов, я ще довго стояла серед квітів, тримаючи отриману валентинку й відчуваючи дивне тепло. І думала, чи прийде він знову, а може й не прийде зовсім. Ця думка неприємно вколола в душі.

Четвертий день став для мене якимось переломним. Хоча зовні в ньому не було нічого особливого. Вранці прокинулася з відчуттям легкої тривоги – такої, яка з’являється перед важливою розмовою або рішенням, що давно визрівало, але ще не було назване вголос. Знову не вистачало слів для опису мого стану.

Трохи довше, ніж зазвичай, обирала одяг. Це здалося мені смішним і водночас викривальним, адже не збиралася на побачення, просто йшла на роботу. Але десь усередині вже зріло передчуття, що цей день матиме значення.

Він зайшов у другій половині дня, за годину до закриття крамниці. Я саме розмовляла з покупцем і стояла спиною до дверей. Та одразу відчула його присутність. Це принесло шквал емоцій. І, на диво, найбільше було не радості, а напруження. Подумки зазирнула в себе, відшукуючи причину.

-  Ти сьогодні задумлива, - сказав він підійшовши й уважно дивлячись на мене.

-  А ти сьогодні пізніше, - відповіла я, і це прозвучало майже як докір.

Він усміхнувся, але в очах промайнула тінь розуміння й тепла. Від цього теж потепліло на душі.

-  Ти мене чекала? – на обличчі Германа розлився спокій.

Нічого не відповіла, а він, здавалось, й не чекав відповіді.

 І знову квітка з валентинкою у мене в руках. П’ята валентинка була не менш інтригуючою й цікавою. «Ми несемо відповідальність за свій вибір». Я перечитала раз, потім вдруге. Знову натяками пише.

-  Ти пишеш так, ніби добре знаєш, що робиш, - тихо сказала після прочитання.

-  Не думай, що це гра, - відповів він тихо. – Вперше таке роблю.

Це слово -  вперше - зачепило мене сильніше, ніж мало б. Раптом усвідомила, що весь цей час боялася, що все між нами – лише дійсно витончена гра з його боку, а я прив’язуюсь.  І все це дійсно було схоже на гру, таку естетичну, красиву, але без підґрунтя. А він, здається, говорив про протилежне.

Ми вийшли надвір разом. Повітря було холодне, різке, але я майже не відчувала його. Зупинились й стояли навпроти крамниці, мовчки. Місто шуміло, але між нами було тихо.

-  Ти боїшся? – його голос видався різкуватим у сутінках.

Не стала заперечувати, вирішила сказати, як є. Адже, якщо це гра, то її треба припиняти, щоб не було боляче потім. Хоча його попередні слова про «вперше», натякали на інше.

-  Так, боюся - глянула відкрито йому у вічі, немов чекала його розуміння.

Світло ліхтаря відбивалось у них. Герман не відвів погляду, не знітився. Тільки усмішка сповзла з обличчя і воно набуло серйозного вигляду.

-  Чого саме? – чоловік уважно спостерігав за мною.

-  Того, що якщо дозволю собі відчувати, то назад дороги не буде, - вирішила бути й далі відвертою. – І може бути боляче, якщо це лише гра з твого боку.

Герман зробив крок ближче. Не торкнувся, просто скоротив відстань. Його подих приємно залоскотав мою щоку.

-  Хіба я не сказав, що це НЕ гра? – втомлено, з відтінком докору озвався чоловік, зробивши наголос на «НЕ».

-  Я тебе майже не знаю…, - тихо видихнула.

-  Тому не можеш повністю довіряти, - продовжив він замість мене.

Мовчки кивнула у відповідь. Він мене читав, як відкриту книгу. Це теж лякало ще й через те, що не мала досвіду серйозних стосунків, а він, навпаки, здавався досить досвідченим.

-  Скільки тобі років? - вирвалось мимохіть, як продовження моєї думки про досвідченість.

-  Тридцять. - Герман простягнув руки й поправив мій капюшон, адже вітер був холодним. – А тобі хоч двадцять є? – кутик його губ смикнувся в посмішці.

-  Майже двадцять два, - кинула з викликом. – Хіба ти не знаєш, що дівчат про вік не питають?