Розділ ІІ

Злата

До Дня святого Валентина залишався тиждень. В крамниці було кілька відвідувачів. Ми з дівчатами перев’язували букети і усміхалися клієнтам. На душі, натомість, розкинули своє павутиння туга з нотками невдоволення.

Я переконувала себе, що мені достатньо того, що маю, що це самотність в особистому житті мене накрила. І мені не потрібно чекати нічиїх зізнань, бо я давно навчилася бути сама.

Він зайшов ближче до вечора, коли почало сутеніти. Здавалося, що холод зайшов разом із ним – у пальті, з почервонілими від морозу руками. Чоловік швидко окинув поглядом магазин, затримав на мені свій карий погляд. Потім довго мовчки дивився на квіти, ніби боявся зробити неправильний вибір.

-   Одну троянду, - сказав Ірині, нарешті зробивши вибір.

-   Червону? Рожеву? – миттю зреагувала дівчина на слова чоловіка.

-   Червону, - кутик губ смикнувся в стриманій усмішці, яка на мить відобразилась і в очах.

Ірина перев’язала золотистою стрічкою квітку, простягнула йому. Він розрахувався й рушив в мій бік. Раптом зупинився, крутнувся на місці й знову звернувся до Ірини.

-  Можна маленьку картку? – кинув очима по картках на вітрині.

-  Обирайте, - дівчина повела рукою вздовж виставлених карток.

Він взяв валентинку, Ірина смикнула в подиві бровою й простягнула йому ручку. Чоловік швидко зробив напис й вклав її між пелюстками троянди. В кілька невеликих кроків подолав відстань між нами й зупинився переді мною.

Він підняв на мене очі і в погляді я помітила суміш емоцій: розгубленість, сподівання, біль і очікування. Протягнув мені троянду й сумно усміхнувся.

-  Герман, - тихо видихнув, не відриваючи погляду від моїх очей.

Я автоматично взяла квітку й ледь кивнула головою. Моє ім’я він знав, тому не стала його називати. Взагалі всі слова зникли, тільки мовчки кліпала, не відриваючи погляду.

Герман теж помовчав кілька секунд, потім важко видихнув й мовчки швидко покинув крамницю. Я розгублено дивилася йому вслід і не знала чому, але відчувала, що це ще не кінець.

-  Злато, - висмикнув мене зі ступору голос Алли. – Все нормально?

-  Все добре, - розгублено озвалась.

Повільно, ледь вагаючись, взяла в руки валентинку. «Чому валентинка?» - мелькнуло в голові. Відкрила й побачила фразу: «Я більше не можу опиратись», яка була виведена чітким почерком.

-  І що це означає? – пробурмотіла собі під ніс.

Наступного дня я не чекала на нього. Принаймні так собі казала, переконувала себе, мабуть, сотий раз. Я просто частіше дивилася на двері, ретельно, трохи раніше прибрала робоче місце. Також чомусь подумала, яку куртку вдягнути, хоча зазвичай це мене не хвилювало.

Крамниця жила своїм лютневим життям. Пари, самотні чоловіки з винуватими очима, жінки, які купували квіти самі собі – я завжди поважала таких. У кожного була своя причина бути тут. Я теж мала свою, але не дуже любила її формулювати, бо знову про втілену мрію.

Ближче до вечора Герман з’явився знову. Він усміхнувся – уже трохи впевненіше, якось привітніше й спокійніше. Привітався зі всіма, не відпускаючи мене поглядом. Від його голосу відчула, як виступили сироти. Та, що ж це таке? Дівчата стримано посміхались й зиркали на нас. Він підійшов до Алли.

-  Мені троянду, – вказав рукою на червоні квіти.

-  Одну? – механічно перепитала дівчина.

-  Так, одну, - усмішка ледь торкнулась його вуст.

-  Вона може бути іншою, - сказала Алла. - Не обов’язково такою ж, як ви брали вчора. Гляньте, скільки відтінків, - кивнула головою у напрямку виставлених квітів.

Він знову ледь всміхнувся й похитав головою. Його обличчя виглядало трохи втомленим.

-  Ні. Вона має бути продовженням, - Герман зиркнув на мене.

Я мовчки запитала сама себе:«Продовження чого саме?». Хоча деякі речі краще не уточнювати, щоб не злякати долю. Коли Алла простягнула йому квітку, він знову попросив картку-валентинку, і знову -  напис, картка між пелюсток й за кілька секунд - квітка у моїй руці.

«Очікування і терпіння – ключ, що відкриває двері» - прочитала я на листівці. Герман не пішов, він стояв переді мною й чекав, коли я прочитаю його послання. Невже чекав на мою реакцію? Чи щось інше?

-  Ви завжди так даруєте квіти? - запитала я, намагаючись, щоб це звучало невимушено.

-  Ні, - усміхнувся він. - Лише коли не хочу поспішати. Тоді, коли треба все зважити, обдумати.

Це влучило кудись глибше, ніж я очікувала. Я все життя поспішала особливо у рішеннях. Мені здавалося, що якщо не рухатися швидко, можна втратити шанс. А він говорив так, ніби шанс – це саме час.

Він затримався біля прилавка довше, ніж учора. Ми заговорили. Спочатку про дрібниці – погоду, квіти. Потім про вподобання в музиці, фільмах.

Я складала замовлені наперед композиції, готувала їх для доставки, а він знаходився поруч, іноді притримував стрічку чи розрівнював пакування.

-  Ви любите День святого Валентина? – ще раз кинула погляд на валентинку, яка лежала переді мною.

-  З чого ви взяли, - його брови ледь піднялись.

-  Це вже третя листівка-валентинка, яку ви мені даруєте, - хитро примружилась.

-  Не проти, якщо на «ти»? – Герман торкнувся рукою валентинки, яку щойно мені подарував.

-  Не проти, - хитнула головою. – так чому валентинка?

-  Не знаю, - він смикнув плечима. – Здалося доречним у нашому випадку.

Я тихо засміялася, він теж усміхнувся й усмішка відбилась в його очах.

-  А ти любиш День святого Валентина? – в свою чергу поцікавився.

-  Я люблю спостерігати за людьми в цей день. Свято саме по собі… нейтральне, - смикнула плечима.

-  А де тут кохання? – Герман не відривав погляду.

-  А кохання не любить дат, - відповіла замислено. - Воно або є, або його немає.

Погляд Германа став замисленим. Він уважно дивився на мене, ніби запам’ятовував.