Загадкова папка

Досить!

Це все має залишитися в минулому. Його вже немає. Потрібно відпустити. Раз і назавжди.

Мої пальці торкнулися поверхні папки — шорсткої, припаленої часом. Хвиля холодного поколювання пройшла шкірою. Інстинктивно хотілося відсмикнути руку, втекти, спалити все до біса. Але замість цього я повільно опустився в крісло.

Папка лежала на столі, та повітря навколо неї здавалося важчим, гущим, наповненим невидимою присутністю. Я не поспішав. Просто проводив пальцем по старому символу, витисненому на обкладинці. Візерунок, колись знайомий, тепер виглядав майже ворожим. Здавалося, він пульсує під шкірою.

Відкрити її було легко — важко було витримати те, що всередині.

Перша сторінка…І серце стислося в грудях.

Я застиг не взмозі відірвати погляду. Старе, трохи потьмяніле фото...

Дідусь, з декількома сивими пасмами, що проступали на темно-каштановому волоссі, сидить у кріслі. Зліва мама в її улюбленій синій сукні, чорне трохи завите волосся спадає легкими хвилями на плечі. Вона поклала руку на дідусеве плече, а він накрив її долоню своєю. Мамина голова трохи нахилена, вона широко посміхається, напевно, у той момент казала йому щось. Він теж усміхається, так що зморшки навколо його очей стали ще виразнішими.

Тато, обернений у профіль, з прямим, довгим волоссям, зібраним у високий хвіст, щось говорить мені з посмішкою. Тримаючи мене на руках він стоть з права від дідуся. На його обличчі такі ж три родимки, як у мене. Я ж міцно обхоплюю його руками за шию та усміхаюся такою ж широкою усмішкою, як і мама. Тоді я був по-справжньому щасливим — в оточенні найрідніших людей. Думаю, це було останнє фото, на якому ми всі були разом.

Хоч воно й неякісне, трохи розмите, але саме це надавало йому ще більшої щирості.

Колись воно дарувало тепло, навіть викликало ностальгічну усмішку і думки: «А що якби…» Та тепер це полум’я палило мої нутрощі. Адже з усіх людей на цій фотографії живий лишився тільки я.

Сльози прорвалися несподівано. Вони текли без дозволу, без сорому. Рвали дихання.

Пелена розмила зір, і я спершу не помітив напису. Але коли він проявився серце зупинилося на мить.

Напис, виведений знайомим каліграфічним почерком, з тими самими завитками, які він виводив усе життя:  «Від дідуся.»

Несподівано задзвонили у двері. Гучно. Раз. Потім ще раз — коротко, уривчасто. Я швидко витер сльози рукавом, спучкаючись з другого поверху. Тихо наблизився до вхідних дверей, але цього разу чомусь… я зупинився. Подивився в вічко. Та нічого не розгледів — лише темрява. Ліхтар на вулиці миготів, відкидаючи дивні тіні на ґанок. Нікого.

«Можливо, помилилися дверима», — подумав я.

І тут… звук. Тонкий, раптовий. Мабуть, не почув би його, якби не тиша. Розбитий посуд. Із кухні. Перехопило подих, шкіра на потилиці напружилася.

«Але ж я тут сам…» — думка вже не здавалася такою правдивою, очевидно в домі був ще хтось.

Повільно, не відводячи погляду від кухонних дверей, я схопив стару металеву парасольку, що стояла біля вішалки. Вона була важка і надійна. Перший крок. Потім другий. Темрява позаду здавалася щільнішою. Світло я так і не наважився вмикати. Двері на кухню були ледь прочинені. З-за них не лилося світло, не чути було жодного звуку. Тиша, насторожена та зловісна. Я напружив слух. Нічого. Різко клацнув вимикачем. Світло спалахнуло і все що я побачив це розбита чашка на підлозі.

Серце билося швидко, але я не дозволяв собі панікувати. Щось було не так. Усе знайоме,  але водночас чуже. Я рухався повільно, кімната за кімнатою, оглядаючи простір. Нічого. Тільки власні кроки й скрип підлоги, що тепер здавалися неменш підозрілими. Ніхто не переслідував, але відчуття чужої присутності не полишало.

Нарешті я дістався кабінету. Зупинився перед дверима, вдихнув і зайшов. На перший погляд — все на місцях. Обережно сів назад у крісло. Папка лежала відкритою показуючи мені ту ж фотокартку. Руки тремтіли. Клубок у горлі стискався, але сльози які знову потекли я витирати не став, просто почав читати.

Як зʼясувалося тексту було завсім не багато. Мені вистачило лише кілька секунд щоб прочитати єдиний абзац. Більше не було нічого, ні фотографій, ні тексту. 

«Кіане, я знаю, скільки запитань у тебе зараз. І я хочу дати відповіді на кожне з них. Але мушу бути впевнений, що ця інформація потрапить лише до тебе. Ти зрозумієш усе, коли знайдеш Книгу втрачених спогадів…»

Книга втрачених спогадів?.. — слова били в скроні, знайомі й водночас вони не казали мені нічого. Я перечитав абзац кілька разів, намагаючись знайти натяк, та нічого не спадало на думку. Але щоб дізнатися більше я мусив зрозуміти про що йде мова.

Я обережно закрив папку. Потім погляд ковзнув по книжкових шафах — три з чотирьох стін були щільно заставлені томами. Погляд шукав, полиця за полицею. Збудження поволі згасало. Я не знав, що саме шукаю.

Аж раптом, потертий оксамитовий корінець без напису, виділився серед сотень. Книга, яка мала загубитися, раптом виділялася.

*Спогад, коротке яскраве марення пробігло перед очима. Ми з дідусем грали на задньому подвір’ї, коли прийшов листоноша. В його руках був пакунок без маркування. Дідусь розпакував коробку й витягнув звідти книгу в оксамитовій палітурці. Я бачив як зсунулися його брови, через що складки між ними стали виразнішими. Тоді в очах прамайнуло здивування. Він просто стояв і дивився на книгу всвоїх руках, а тоді повернувся до мене й сказав: