Старанно приховані спогади

Холод скував кінцівки, коли я ступив у кабінет. Тишу різало лише моє власне дихання. Щось було не так — різко, гостро, майже фізично. Наче повітря стало важчим.

«Її тут не мало бути…»

Думка промайнула блискавкою — проста, інстинктивна. Відчуття, що змусило мої плечі напружитися.

Дурень… Зберися.

Я стискав щелепи так сильно, що це вже завдавало болю, намагаючись повернути контроль на власними думками. Але ноги тримали невпевнено, мовби підлога стала слизькою.

Коли я підійшов ближче до стола, щось мигнуло за вікном — тінь чи, можливо, просто рух дерева. Та серце все одно рвучко пропустило удар, а потім пришвидшило хід.

На столі лежала чорна папка. Звичайна на вигляд — потерта, нічим не особлива. Але моя рука завмерла, не торкнувшись її. На обкладинці блиснув знайомий знак.

Я впізнав його моментально. Без жодних сумнівів.

Не міг не впізнати...

Сонце, що било крізь вікно, підкреслило контури символу — і в ту ж мить у грудях щось стиснулося. Це точно не міг залишити Ейві. Він би навіть не зрозумів, що це.

Дідусь?..

Я зробив короткий вдих. Серце боляче стиснулося — не від страху. Від того самого тупого, глухого болю, який я відчув, коли тримав його холодну руку.

Перед очима різко промайнуло: нерухоме тіло, безжиттєві пальці, шкіра, яка вже не гріє у відповідь. Я бачив це. Я знаю, що бачив.

Спогад того дня знову пробіг перед очима мов марення...

***

— Кіане, то ти йдеш із нами? — уже вчетверте запитувала Рікі по груповому дзвінку. Чарлі легенько погладжував її плече, заспокоюючи. Ця дівчина ніколи не могла чекати, і відповідь їй завжди потрібна була негайно й конкретно.

— Рікі, він же сказав, що потрібно зайти до дідуся Фотія, — з усмішкою промовив Ейві.

— Ми могли б сходити всі разом, я взагалі-то теж давно його не бачила, — надула губи дівчина, а Чарлі лише міцніше обійняв її, усміхаючись у камеру.

Тим часом перед моїми очима вже був будинок.

— Все, кладу слухавку. Я напишу вам за кілька хвилин, — не слухаючи далі, я просто завершив виклик і пришвидшив крок.

Я не говорив друзям, але під час нашої останньої розмови дідусь попросив мене зайти до нього наодинці, без них. Це здалося мені дивним, адже здавалося він їх любив не менше від мене. Ми часто приходили разом; вони нерідко залишалися в нас на ночівлі, а інколи жили тижнями, коли їхні батьки мусили вирішувати якісь справи за кордон чи в іншому місті.

Пояснити це важко, але його прохання цілий тиждень не виходило в мене з голови. Тож щойно я здав останній іспит — одразу приїхав. Я подзвонив у двері, проте ніхто не поспішав відчиняти. Подзвонив ще раз — те саме. Подумавши, що дідусь, мабуть, відпочиває чи знову сидить над документами, я скористався власним ключем.

Будинок зустрів мене тишею. Повільно проходячи кімнатами, я нарешті дістався кабінету. З-за дверей долинала тиха класична музика — ту саму дідусь завжди вмикав, коли працював над старими документами. Я всміхнувся: тепер зрозуміло, чому він не пішов відкривати. Я злегка постукав. Тиша. 

Без жодної тривожної думки я натиснув на клямку й відчинив двері. І перше, що побачив, — дідуся, який лежав на підлозі.

Я завмер у дверях, ніби ті кілька кроків між нами раптом перетворилися на прірву. Повітря в кімнаті стало важчим і ніби застрягло в легенях. Класична мелодія все ще лилася з колонок — спокійна, віддалена, така, що зовсім не пасувала до того, що я бачив.

Миттєво подолавши відстань між нами. Я повільно опустився поруч із дідусем й не міг змусити себе повірити, що це справді відбувається. Колір його обличчя був синювато-сірого відтінку. Очі його були ледь привідкриті, вони потухли, в них більше не було того вогнику який я бачив щоразу коли зустрічався з дідусем очима...

Швидко вийнявши телефон з кишені, ледь зміг набрати номер швидкої допомоги і пояснити що сталося відповідаючи на якісь запитання оператора. А тоді мені залишилося тільки чекати й дивитися на нього, чекати… чекати бодай натяку на рух, подих, бурчання, будь-що.

Я торкнувся його руки — холодної руки, я ледь змусив себе не відсмикнути пальці. Проте я не відпустив. Стиснув сильніше, вперто, упевнено, ніби своїм дотиком можу повернути тепло.

— Дідусю… — вирвалося ледь чутно. — Не залишай мене, чуєш?… Ти ж обіцяв… Обіцяв що не залишиш мене тут самого.

Мій голос зривався, з кожним словом все сильніше. А в горлі що секунди збільшувався клубок що не давав дихати.

В панічному вирі думок я якось спромігся подзвонити до Ейві, він підняв слухавку одразу.

— Приїдь, — вимовив я тихо навіть не чекаючи на його відповідь.

— Кіане ти в порядку? Щось сталося?

— Приїдь. Будь ласка.— ледь зміг видавити з себе я тремтячим голосом.

Коли поклав телефон, я пригорнув дідуся до себе. Поклав його голову на свої коліна, як колись сам клав на його. Я навіть поправив йому волосся, що було неслухняно зкуйовджене. І продовжував погладжувати його, шепочучи ледь чутним голосом як сильно він потрібен мені.

За кілька хвилин у дверях з’явилися медики, чомусь я не замкнув вхідних двере, таке сталося напевно вперше. Їхні рухи були швидкими і точними, заблищали холодні прилади — усе виглядало як вторгнення в щось особисте. Мені довелося відійти, відпустити його долоню. Ноги підкошувалися, але я стояв. Дивився, як вони схиляються над ним, щось перевіряють, про щось тихо переговорюються.

Ейві забіг буквально на видиху — і в ту ж секунду прозвучали слова, яких я боявся більше за все:

— Смерть настала кілька годин тому.

Все потемніло перед очима, наче вимкнули світло. Повітря теж почало нехватати, ніби його  висмоктали з кімнати. Почувся глухий дзвін. Порожнеча накрила не хвилею — а крижаним, всеохопним проваллям, в яке я почав падати.

Я й не помітив, як Ейві підійшов до мене, він тихо покла руку мені на плече і ледь стиснув її.