Віднайдений лист

На столі, серед хаосу розкиданого мотлоху, виділявся поспіхом залишений, але дивно, ретельно складений лист.

"Моє зоряне небо…

Я ніколи не хотів, щоб ти читав цей лист. Я писав його не для тебе — я писав його на випадок, якщо все піде не так. Якщо я не встигну. Якщо ти залишишся сам у темряві, з питаннями, які колись боявся поставити.

Але якщо ти читаєш ці рядки — отже, так і сталося.

Я не знаю, з чого почати. Шкодую за кожне слово, яке сказав у гніві. За мовчання, яким зраджував тебе більше, ніж словами. Шкодую, що зник. Що залишив тебе самого тоді, коли ти найбільше потребував когось поруч.

Ти оплакував дідуся Фотія, а я… я боявся твого горя. Боявся своєї безпорадності перед ним. Боявся, що не зможу тебе витягнути, якщо сам тону. Тепер бачу, наскільки ти був сильнішим за мене — навіть у своїй слабкості.

Тоді я заговорив із тобою не тому, що не поважав твого горя, а тому, що боявся втратити останнє, що мене тримало в цьому світі. Його пам’ять. Його присутність. Ту крихітну таємницю, що зв’язувала нас з ним, наче тонка нитка у нескінченності.

Ти мав його кров. Ти носив у собі його погляд, його посмішку, навіть його тінь. А я? Я був лише… випадковістю. Я тримався за ту таємницю, бо боявся, що без неї він остаточно зникне. А з ним — і все що поєднувало нас.

Я знаю, я винен. Але не все, що я зробив, було зі страху. Частину — з любові. Можливо, навіть усе.

Тепер — головне. Бо часу може вже не бути.

Ти пам’ятаєш дідусеві історії, так? Ті, що здавалися вигаданими. Вони не були казками. Вони були попередженнями. Його способом залишити слід. Орієнтири.

Я відчуваю, що вони — ті, кого він боявся, — уже близько. Я не знаю, як вони знайшли мене. Напевно, я зробив помилку. Але вони поруч.

Я зробив усе, що міг, щоб заховати головне. Те, заради чого дідусь Фотій жив і помер. Я залишив це для тебе.

Шукай за сімома сузір’ями від місця, де він уперше закохався. Якщо ти згадаєш — ти зрозумієш. Його перше справжнє кохання. Там, де він знайшов свою душу..

Те, що ти знайдеш, може здатися тобі дивним. Лякаючим. Неймовірним. Але повір мені — це реальність. І ця реальність варта того, щоб її захистити. Це не просто таємниця — це його спадщина. Його віра. Його боротьба.

А тепер — твоя.

Ти маєш силу, про яку навіть не здогадуєшся. Ти завжди мав її. У кожному твоєму мовчанні — глибина. У кожному погляді — спокій. Ти не такий, як інші, і дідусь знав це. Ти був обраний ще задовго до власного народження.

Я не прошу прощення. Я не заслуговую його. Але я прошу тебе — не відступай. Не залишай цю справу.

Якщо не ти — її вже ніхто не завершить.

Не шукай мене. І вже точно не зв’язуйся з ними.

Вони і так дізнаються. Вони все пам’ятають.

І вони ніколи не прощають.

Будь обережний. Довіряй лише тому, що відчуваєш сам.

І якщо колись світ стане глухим до істини — знай: твоя правда жива. Вона в тобі.

Вона в кожному твоєму кроці.

Навіки твій, Ейві

Прощавай."