Пролог

Наш світ — це безкінченне переплетіння вірувань, релігій та переконань, які здавна визначають життя людей, їхні традиції, моральні принципи та навіть спосіб мислення. Кожна релігія вважає себе єдино правильною, а її послідовники дбайливо передають свої знання та віру з покоління в покоління, оберігаючи їх, наче найцінніший скарб. Одні знаходять сенс у священних книгах, інші у спогляданні природи, а хтось шукає істину в собі, намагаючись осягнути глибини власної душі. Але мій дідусь… Він був не таким, як усі. Він не дотримувався жодної з традиційних релігій, не молився відомим богам і не сповідував загальноприйнятих істин. Його віра була незбагненною, майже містичною, вона виходила за межі звичайного людського розуміння. Часом мені здавалося, що він сам її вигадав, зібравши докупи фрагменти давно забутих історій, розповіді мандрівників або ж спогади з іншого життя, які таємничим чином оселилися в його пам’яті.

Я був ще зовсім маленьким хлопчиком, коли вперше почув від нього про це. Мій дитячий світ був простим і зрозумілим, сповненим ігор, фантазій і безтурботних пригод. Я не замислювався над глибокими питаннями буття, бо що може бути важливішим за дослідження власного подвір’я чи вигадування нових історій для іграшкових солдатиків? Я не надавав великого значення словам дідуся, сприймаючи його розповіді як чарівні казки, які він вигадував спеціально для мене, щоб зробити мої вечори цікавішими.  Про що може йти мова, якщо я не в змозі згадати навіть назву віри, якій дідусь присвятив усе своє життя.
Мені здавалося, що дідусь… Ні, я був переконаний, що він божевільний. Так, до того ж, думали всі, хто хоча б кілька разів спілкувався з ним чи бодай обмінювався кількома словами.

Навіть батьки мого найкращого друга Ейві не довіряли йому. Їхня перша зустріч відбулася на моє шосте день народження. Мама, заклопотана підготовкою до свята, метушилася по дому, намагаючись встигнути все: прикрасити вітальню, приготувати смаколики, прийняти гостей. Коли у двері подзвонили, вона якраз була зайнята, тому відчиняти пішов дідусь.

Навіть перебуваючи в кімнаті, я почув, як змінився його голос, коли він побачив Ейві. Швидко визирнувши в коридор, перше, що я помітив, були очі дідуся, що наповнилися дивним світлом. І тоді він сказав батькам мого друга те, чого вони, ймовірно, зовсім не очікували почути:
— Ваш син обраний.
Він вимовив це так спокійно, так впевнено, ніби це була найочевидніша істина у світі.
— Так само, як і Кіан, — додав він, киваючи у мій бік.
Я був шокований. Це були слова, які дідусь повторював мені на протязі всього життя , але я ніколи не надавав їм значення. “Кіан, ти обраний Великим Небом. Ти мусиш це пам’ятати”, — повторював він знову і знову.
Мама завжди сердилася на нього за це. Вона вважала, що його слова можуть нашкодити мені, що вони зроблять мене самозакоханим і егоцентричним. Я ж просто сміявся, думаючи, що він жартує.

Я часто розповідав дідусеві про Ейві, бо цей хлопець завжди був особливим для мене, він був моїм найкращим другом. Мабуть, дідусь впізнав цього хлопчика з моїх розповідей, адже це було зовсім не важко: Ейві був альбіносом, його незвична зовнішність завжди привертала увагу.

Понад усе я хотів, щоб між мною та Ейві було щось більше, ніж просто дружба, яка обмежувалася шкільними перервами. Тому, не вагаючись, вирішив поділитися з ним історіями дідуся.

Це сталося того ж вечора, на моєму дні народженні. Після торта ми нишком вислизнули з дому й побігли до мосту за квартал від мого будинку. Там, подалі від чужих вух, заховалися в заглибленні за аркою, і я вперше поділився тим, що досі нікому не розповідав.

І це справді спрацювало — ми стали набагато ближчими, адже тепер нас єднала таємниця.

Ейві почав приходити до мене щотижня. Звісно, його батьки були проти, але ніхто, ніщо і ніколи не могло зупинити мого друга, коли він чогось хотів. Це завжди захоплювало мене, яку б ціль він не поставив, він завжди рано чи пізно досягав її. Так врешті-решт наші суботні ігри стали звичною традицією.

Один із таких суботніх вечорів став справжнім початком цієї історії.

Батьки Ейві зателефонували моїй мамі. Почувши її приглушену розмову, ми з Ейві якомога тихіше попрямували до кухні. Мама виглядала стривоженою кілька хвилин, але потім її обличчя знову набуло звичного виразу. Закінчивши розмову, вона повідомила, що Ейві залишиться у нас на ночівлю. Запевнивши нас, що все гаразд, мама пояснила: батьків Ейві терміново викликали в сусіднє місто. Вони сподівалися повернутися до вечора, але щось пішло не за планом, і тепер зможуть приїхати лише наступного дня, ближче до полудня.
Для нас, шестирічних, це була просто чергова пригода. Ми попили какао, а потім мама наказала готуватися до сну. Вона постелила Ейві в моїй кімнаті на розкладному шезлонгу. Ми вже лежали і тихо обговорювали гру, в яку нещодавно грали, коли в кімнату зайшов дідусь.
— Ще не спите, хлопці?
— Ні, — майже в унісон відповіли ми.
— Як щодо історії на ніч?
У ті роки дідусь часто розповідав мені одну і ту ж історію, доки я не запам’ятав її дослівно. Мені подобалося слухати його, хоча часто я засинав, не дослухавши навіть до половини.
— Ти знову розповідатимеш мені ту історію! — спробував протестувати я, але дідусь був рішуче налаштований, що означало: " Я не слухатиму твоїх заперечень".
— Я розповідаю її, бо вона буде потрібна тобі в майбутньому. До того ж, хіба Ейві не цікаво послухати?
Той лише коротко кивнув. Дідусь підійшов і сів на своє звичне місце — крісло біля вікна.
— Що ж, почнемо...
« Колись, у сиву давнину, світ був охоплений нескінченними війнами. Люди безжально проливали кров своїх братів і сестер через причини дріб’язкові й незначні. Земля, напоєна цією кров’ю, почорніла, а над нею згустилися криваві хмари. Сонце ж, що колись сяяло яскраво, стало тьмяним, ніби втомленим від людських гріхів. Світло згасало, а разом із ним згасала й сама надія.