9

Слава

Після запрошення Маші я ще секунду зависаю, думаючи чи не почулося мені. Все ж ми познайомились п’ять хвилин тому, а вона вже запрошує нас у святая святих – жіночий “плітковий” клуб. 

– Ти ж знаєш – я за будь-який кіпіш, – задоволено потирає руки Костя.

На відміну від мене, йому двічі повторювати не треба, і він одразу береться до справи.

– Зараз все буде, – каже, замислено виглядаючи когось у натовпі. 

– Що саме? – кидає на нього здивований погляд Маша.

– Хвилинку! – перемикає свою увагу на офіціанта, якого вихопив із натовпу. – Саня, організуй нам службовий столик на п’ятьох, – дає розпорядження, киваючи на столик з табличкою “зарезервовано” у закуточку біля кухонних дверей. 

– Ну, це вже зовсім інша справа, – бурчить Марина. – А раніше не можна було дати нам нормальний столик?

– Марин, ти чого? – косить на неї Маша, знижуючи голос. – Костя ще від початку казав, що цей столик для своїх і ми можемо сидіти за ним, коли захочемо.

– Серйозно? – недовірливо дивиться на подругу Марина.

– Серйозно, – каже їй на вушко Костя з переможною посмішкою. – Шах і мат, “дєтка” – добиває її своїм фірмовим суржиком, цитуючи заїжджений голлівудський штамп.

Як пережити цей вечір?

– Чого стоїш, – штовхає мене ліктем у бік друг. – Неси тарілки.

Костя професійно підхоплює тарілки із закусками, розподіляючи їх у у себе на руці таким чином, що здається наче він восьминіг. Я так не вмію, тому беру лише дві тарілки і слідую за всіма до так званого службового столика, який вже сервірують і за яким дівчата займають свої місця. Чи є випадковістю те, що Юля сідає по центру, а Марина з Машею по обидва боки від неї таким чином, що біля кожної з них може сісти лише хтось один?

Насправді логічно було б сісти рядком, залишивши вільними два крайні місця для нас із Костею, але в цій компанії логіка явно покинула чат. А що саме прикольне і поки що дивне для мене – ніхто не звернув на це уваги. Ну крім мене, звісно. 

Костя, логічно з точки зору розподілу місць, але абсолютно нелогічно з точки зору особистої безпеки, сідає поруч із Мариною, яка лише за останні хвилин десять готова була його вбити разів шість. І це лише ті, які я нарахував.

Я ж займаю єдине вільне місце поруч із Машею, радіючи лише тому, що знаходжуся подалі від місця бойових дій між тими двома. І поки мій друг лізе на рожен, провокуючи руду, я вирішую, що моя найкраща стратегія на сьогодні – зберігати нейтралитет і тримати склянку з бурбоном якомога ближче до себе.

Поки ми влаштовуємось за столиком, до нас знову підходить офіціант, непомітно оновлюючи наші напої. Костя киває йому на знак подяки, а потім переводить погляд на стіл, де між смаженими в клярі кільцями кальмара та сирною нарізкою Марина впевненим рухом розгортає планшет.

– Так, перерва на рекламу закінчилась, повертаємось до справи, – командує вона. – На чому ми там зупинились? – примружується, вдивляючись в екран та діловито тицяючи по ньому пальцем.

– Може, вип’ємо перш ніж почати? – запитує Костя, піднімаючи келих. – Зовсім трішки. Суто для покращення експертної думки.

– Швидко давай, бо у мене вже є черговий претендент на серце нашої Машки, – тягнеться келихом в центр столу, де ми всі дружно цокаємось напоями.

Поки ми смакуємо закуски, запиваючи їх напоями, Марина різко ставить свій келих на стіл зі словами:

– А ось і він, – задоволено посміхається. – Цитую: “Максим, 31 рік. Шукаю дівчину для  постійних стосунків. Привабливу, не більше 55 кг, серйозну, скромну і без пафосу”. 

– Без пафосу, – повторює Маша, прикриваючи очі і ляскаючи себе долонею по обличчю.

– Ну так, з формулюванням є деякі проблеми, але виглядає він доволі привабливо, – розвертає планшет екраном в наш бік.

Ми з Машею, не домовляючись, переглядаємось і пліч-о-пліч тягнемось через весь стіл, щоб зазирнути в екран і побачити чоловіка доволі стандартної зовнішності: світловолосий, засмаглий, з приємною усмішкою, він стоїть на фоні пальм десь на узбережжі. Примітивненько, звісно, але може, саме такого і шукає Маша? Хоча… по ній і не скажеш. 

Дивлюсь на неї збоку і ловлю себе на думці, що вона сама зовсім не відповідає сучасним модним стандартам краси. Зовнішність у неї сама звичайна, але якась натуральна, без жодного натяку на штучність. Емоції на обличчі вибухають через кожну дрібничку, а посмішка справжня, не награна. Вона так активно жестикулює руками, коли щось емоційно розповідає, що здається наче вона от-от злетить у повітря. А коли стає задумливою, – як от зараз, коли дивиться на свого потенційного кавалера, – вона кумедно морщить ніс, і між бровками промальовується смішна зморшка у вигляді пташиної лапки. Це лише те, що я встиг помітити за ті лічені хвилини нашого знайомства, але з упевненістю можу сказати, що цей сучасний Робінзон Крузо точно не її суджений.

Марина тільки збиралась щось додати, як Маша раптом нахиляється вперед, і примружуючись, уважно вдивляється у фотографію.

– Стривайте… – притягує до себе планшет і пальцями збільшує фото. – А ви бачите те, що бачу я?

Вона кладе планшет на стіл екраном догори, і ми всі нависаємо над ним, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.

– А що не так? – дивується Костя, відкинувшись на спинку диванчика. – Відпочинок рівня “успішний успіх”, наче все норм.

– І я нічого не бачу, – замислюється Юля.

Ну, хоч не один я не бачу нічого підозрілого. 

– Подивіться на його праву руку, яка тримає  телефон, – сміється Маша. – У нього шість пальців.

Всі знову прикипають до екрана, і по черзі наш столик охоплює дзвінкий заразний сміх.

– А пальма росте прямо з вуха, – додає Юля, заходячись новою хвилею сміху.

Де вони все це побачили? Мені і самому стає цікаво, тому я  теж уважно роздивляюсь фотографію, і тепер цей чоловік не здається мені таким вже привабливим. Він дійсно має шість пальців і пальму яка стирчить прямо з нього, і чого я не помітив одразу, бо думав, що її просто з-за спини не видно. Але тепер чітко бачу, що під таким кутом у цієї пальми не було жодного шансу торкнутись землі.