7

Слава

Двері “Бардака” зачиняються за моєю спиною, відрізаючи від шуму нічної вулиці й миттєво занурюючи у гучний хаос барного життя.  

Мені знадобилось майже чотири роки, щоб знову повернутись в місто, де пройшли веселі та безтурботні роки мого навчання в будівельній академії, і перше місце, куди мене одразу потягнуло, це бар мого студентського кореша.

Зупиняюсь на порозі й розглядаю заклад. За ці роки тут майже нічого не змінилось: таке ж комфортне приглушене світло, той самий теплий фанк з динаміків, той самий Костян за барною стійкою. Він стоїть поруч з дівчиною, одним махом перехиляє в себе шот, а потім з гучним стукотом опускає чарку на стільницю, і саме в цей момент помічає мене... Його очі вилазять з орбіт від здивування, і здається наче він от-от привітається зі мною, але закашлюється. Він так сильно кашляє, що я починаю побоюватись за його здоров’я і перелаштовую маршрут в його бік. 

Друг жестикулює, намагаючись щось пояснити дівчині поруч, а вона плескає в долоні. А ще за мить починає бити його по спині. Що у них там відбувається? 

Чи то оплески виявились чудодійними, чи він просто побоявся залишитись з відбитою печінкою, але кашель дійсно проходить так само раптово, як і почався. В ту ж мить Костя зривається з місця, перехиляється через барну стійку, і смикнувши мене на себе, щодуху хлопає по спині. 

Я неймовірно радий нарешті зустрітись другом і теж міцно стискаю його за плечі, але якщо він мене зараз не відпустить, то закашляюсь вже я. В гіршому випадку – до відсутності пульсу.

– Ну ти й жук! Як ти тут опинився? – каже він, розпливаючись у своїй фірмовій посмішці, коли нарешті відпускає мене. – Скільки ми не бачились? Роки три? Чотири?

– Майже чотири, і я радий нарешті тебе бачити.

– А я який радий тебе бачити, –  роздивляється мене з ніг до голови. – Яким вітром тебе занесло, братан? 

– Маю деякі справи в місті наступного місяця, але згадав, що у мене тут є друг, який обіцяв пригостити, якщо я коли-небудь повернусь, тому вирішив влаштувати собі відпустку, – посміхаюсь, відчуваючи, як у грудях теплішає від цієї зустрічі. 

Наче життя відмотало назад ці роки, повертаючи нас у старі добрі часи нашого студентства. Часи, коли ми смажили картоплю на кухні гуртожитку, і коли Костя запевняв, що відкриє найкращий бар у місті. І він, чорт забирай, це зробив.

– Для тебе хоч усю пляшку! – плескає мене по плечу. – Стій тут, зараз все організую. Нам стільки всього треба обговорити.

Костя поводиться в барі наче риба у воді, з легкістю розвертаючись на п’ятах до полиць з пляшками, однією рукою дістає потрібну, а іншою вже ставить переді мною дві важкі склянки. Він кидає на дно по пару кубиків льоду, наливає бурбон й протягує один з них мені.

– За зустріч, – щиро каже Костя. 

– За зустріч, друже.

Роблю ковток терпкого напою і трохи кривлюсь. 

 – Чорт! Я вже й забув, як це, коли ти в місті. Тепер точно нудно не буде, – і тут в його очах спалахують ті самі бісики, що й за часів студентства.

– Не жени коней, – сміюся, спираючись на стійку. – Я взагалі-то планував просто спокійно відпочити.

– Хто приїздить в Одесу спокійно відпочити в останній тиждень літа, коли кожен клуб святкує закриття сезону? 

– Мабуть, я?! 

– Пффф… Так, ладно, з цим ми ще розберемось. Де ти зупинився?

– Зняв квартиру біля парку. Не хотілось тусуватись в готелі.

– І це правильно, хоча міг би порадувати друга і зупинитись у мене.

– Дякую, але з роками я почав цінувати свій особистий простір, – сміюся, роблячи черговий ковток бурбону. – Мені вистачило нашого спільного проживання в гуртожитку, а якщо бути точнішим, то нічних прогулянок під зорями, поки ти кувиркався з дівками у нашій кімнаті.

– Це було лише пару разів. Ахаха… Стільки років пройшло, а ти все ще пригадуєш мені це.

– Може, і пару разів, але тепер я ненавиджу нічні прогулянки.

– Та не перебільшуй, – він кумедно насуплює брови. – Не всі ж такі розумні, як ти. Я теж мав хоч чомусь навчитись в тій академії. Не дарма ж батьки платили за моє навчання.

Здається, що характер у друга зовсім не змінився за минулі роки, і мені це до біса подобається. Наче машина часу перенесла мене в безтурботне минуле, де Костя все такий же легкий на підйом зірви голова 

– Думаю… ні, впевнений, що вони очікували від тебе дещо інших знань.

– Треба ж було попереджати…

В цей момент компанія дівчат з іншого боку барної стійки вибухає гучним реготом, перекрикуючи музику, і ми одночасно повертаємо голови на цей звук. Одна з них активно жестикулює, розмахуючи планшетом, а її подруги заходяться сміхом, ледь не розливаючи свої коктейлі.

– У вас завжди так весело? – запитую у друга, не відводячи погляду від дівчат.  

– Руда під забороною! – випалює миттєво друг, простеживши за моїм поглядом.

– Твоя дівчина?

– Поки що ні, – незадоволено підтискає губи. – Але я над цим працюю. Активно.

– Не хвилюйся, на щастя, у нас з тобою завжди були різні смаки на жінок.

– Це одна з причин, чому ми з тобою досі дружимо, – посміхається він і допиває свій напій. – Слухай, я відійду на хвилинку? 

– Звісно!

Спостерігаю, як друг впевнено крокує до тієї самої компанії і киваю бармену, щоб повторив напій.

Поки Костя винувато каже щось шатенці, а вона у відповідь усміхається, та сама руда, яка під забороною, незадоволено закочує очі. Попри своє невдоволення, вона все одно кидає на нього короткі зацікавлені погляди, коли він звертається до її подруг. Навіть на відстані відчувається, як між ними іскрить. Не знаю, кого мені шкода більше: Костю, бо він реально запав на фурію, чи руду фурію, бо якщо друг вже поставив собі ціль, то він її доб’ється.

Його погляд ковзає між дівчатами поки вони по черзі розповідають йому щось цікаве. Дивлячить на його жести, міміку і щиру цікавість мені й самому захотілось дізнатись, що там таке відбувається. Не встигаю я навчитися читати по губах, як весела шатенка цілує Костю щоку, після чого він зникає за дверима кухні під спопеляючим поглядом рудої.