6

Маша

З екрана на нас дивиться загорілий чоловік поважного віку у вицвілій майці та фуражці на фоні старого трактора, а під фото сповнений романтики підпис: “Іван. Фермер. Ти будеш моєю королевою, я носитиму тебе на руках і здуватиму пилинки”.

Ми з Юлею переглядаємось, а Маринка повільно опускає планшет на стійку.

– Так, стоп, – першою порушує мовчання Юля, насуплюючи брови. – Я, звісно, розумію, що ми шукаємо повні протилежності, але нам точно треба встановити якісь фільтри для цих кандидатів.

– Як мінімум – по віку, – задумливо дивиться на планшет Марина, тарабанячи наманікюреними пальчиками по стійці.

– Маша не настільки древня, щоб з неї пилинки здували, – з ноткою обурення в голосі, каже Юля.

– Дякую і на цьому!

– Згодна, Іван – це вже важка артилерія, а Маша ще не настільки зневірилась у чоловіках, – хмикає Маринка. – Пропоную поставити чіткий фільтр на вік та місцезнаходження. Який максимум візьмемо? Тридцять?

– Думаю, тридцять п’ять буде ідеально, – Юля задумливо кусає губу. – Вони у такому віці виглядають краще ніж двадцятирічні хлопчики-одуванчики. Та й досвід – річ безцінна у наш час. Це я вам як жінка з досвідом кажу.

От тут з нею не посперечаєшся, бо хоч ми з Юлею і одного віку, але вона примудрилась вийти заміж на першому курсі за своє шкільне кохання. І я вам скажу так, що її Вадим зараз дійсно виглядає як дорогий віскі, а не як дешева бренді-кола, з якою його можна було порівняти, коли ми з ним познайомились п’ять років тому. Тому, думаю, стосовно чоловічого віку і досвіду їй можна повністю довіряти. 

І хоч ідея побачень належить Марині, все ж правила і фільтри сьогодні виставляє Юля, як найдосвідченіша у щасливих стосунках. 

– Ну добре, переконала, хай буде тридцять п’ять, – погоджується Марина. – Але не старше. Нам потрібно видати її заміж, а не поставити в чергу на спадок.

Ми беремо перерву в п’ять хвилин на відвідування вбиральні і Марина знову бере до рук знаряддя тортур… тобто планшет, оновлює фільтри, і за секунду на екрані з’являється наступний кандидат.

Ми знову завмираємо, бо на фотографії красується чоловік у камуфляжній куртці, який гордо тримає в руках величезного сома, розміром з нього самого. Обличчя щасливе, як у дитини, а підпис звучить так: “Люблю риболовлю, лазню з пацанами та тихе сімейне щастя. Жінок з накладними віями і тарганами в голові прошу проходити повз”. 

Юля потирає очі, ніби сподіваючись, що це її зір підводить, а не впевненість кандидата застягла десь в оці.

– Ладно людині штучні вії не подобаються, але за тарганів особливо образливо, – незадоволено хитає головою Юля.

– Я його розумію, – сміється Маринка. – Ви лише подивіться на цю інтимність в кадрі, на нього ж жодна жітка не дивитиметься з такою любов’ю, як ця рибина. 

– Навіть не думайте, – хитаю головою, відсуваючись від планшета. – Я тепер і так ломатиму голову, як повязані між собою лазня з пацанами і тихе сімейне щастя.

– Згодна! Нафіг-нафіг! Хай пливе назад у своє озеро, – гидливо тицяє пальцем по екрану Марина, але не встигає відкрити наступну анкету, як біля нашої стійки з’являється Костя.

– Привіт, дівчата! Бачу настрій у вас хороший.

– От і не треба було його псувати своєю присутністю, – бурчить Маринка.

– А от я тобі завжди радий.

Не церемонячись і абсолютно не зважаючи на слова Марини та її колючий тон, він, посміхаючись, нахиляється через стійку і смачно цілує її в щоку. Але подруга не залишає це без реакції і щосили тре рукою місце поцілунку, поки не з’являється червона пляма.

Костя лише в черговий раз закочує очі і звертається до мене:  

– Машо, вибач, що я так раптово зірвася. Поспішав до друга, якого сто років не бачив.

Він легким кивком вказує на дальній кінець залу, де той самий незнайомець замовляє щось у іншого бармена.

– Не зважай. Тобі пощастило, що ти вчасно втік.

– Якщо вони тобі погрожують, ти тільки скажи, – спирається ліктями на стійку, лукаво посміхаючись та кидаючи на Марину свій фірмовий знущальний погляд.

– Дякую, але нічого такого. Просто ці зрадніці кажуть, що у мене поганий смак на чоловіків, і відправляють на сім побачень за сім днів, – закочую очі. – Відбір кандидатів вже розпочато. 

– Ого, поворот! І як?

– Без сліз не глянеш, – жалістливо зітхаю.

– Ми просто беремо долю Маші в свої руки, – охоче пояснює Юля, показуючи йому планшет з черговою анкетою.

Костя скептично дивиться на екран, вчитуючись в текст.

– Ну хто ж шукає нормальних чоловіків на сайтах знайомств? Там же одні збоченці, – різко відштовхується від стійки. – Треба було лише мені сказати, і я сам підібрав би тобі нормальних кандидатів. У моєму барі лише за п’ятницю проходить стільки народу, що побачень вистачить на цілий місяць.

– Знайшов чим пишатись, – різко обриває його Маринка. – Твої алкаші з бару Маші точно не підходять. Нам потрібні адекватні чоловіки, а не постійни клієнти витверезника. 

– Ого, яка агресія! – артистично прикладає руку до серця, спрямовуючи свій погляд на Марину. – Я ж від чистого серця хотів допомогти. Але я тебе почув.

Ми з Юльчиком лише мовчки переглядаємось, спостерігаючи за цим звичним для них обох обміном люб’язностями.

– Раз сьогодні такий історичний день і вирішується доля нашої Машуні, то нехай усі коктейлі будуть за рахунок закладу, а на кухні розпоряджусь, щоб вам принесли закуски. 

– Ну хоч у чомусь від тебе буде користь, – великодушно киває Марина.

– Негоже обирати майбутнього чоловіка на голодний шлунок, – усміхається Костя, повністю ігноруючи чергову шпильку подруги.

– Сподіваюсь, до одруження не дійде, але дякую, – нахиляюсь і цілую Костю в щічку. – Рятуууй, – голосно шепочу на вухо, поки він не встиг відхилитись, і ми разом починаємо сміятись.

– У тебе що, інших справ в барі немає? – встрягає Марина, незадоволено дзиркаючи на Костю. – Йди працюй і не заважай нам шукати справжніх чоловіків.