5

Маша

– Тільки не це, – дивлюсь на планшет як на щось отруйне. 

– Так, так, саме це, – задоволено протягує Маринка. – Сім днів. Сім побачень. Сім абсолютно різних чоловіків. 

– А чому саме сім?

– Назвемо це тижневим марафоном. Чим більше, тим краще, бо тільки так ти зможеш зрозуміти, який у тебе насправді смак, а не той який ти собі нав’язуєш.

– Згодна, – підтримує Юля. – Вони мають бути кардинально різними, щоб твоя внутрішня богиня вирішила від кого у неї подих перехоплює, а від кого пальчики на ногах загинаються.

– Тобто добробут моєї внутрішньої богині та тигриці вас турбує більше ніж мій? Правильно я розумію?

– Так! – кажуть одночасно, від чого самі завмирають у шоці, а потім починають реготати.

– Ти все правильно зрозуміла, – улесливо каже Марина. – Твоя проблема в тому, що ти підбираєш офісних клонів під свої очікування, а потім дивуєшся, що вони безініціативні та слабохарактерні. І що на першому побаченні ти плануєш весілля, а на другому придумуєш імена вашим дітям.

– Все зовсім не так!

Чи треба уточнювати, що кажу це я з обуренням?! 

– І як?

– По-перше, я вже знаю як назву своїх дітей незалежно від того хто буде моїм чоловіком, по-друге, ну яка дівчина не уявляє себе у весільній сукні? А от що стосується клонів, то тут ми вже дійшли згоди, що костюми це сексуально.

– Домовились, вдягатимеш їм костюми під час рольових ігор.

Кидаю погляд на Юлю в пошуках підтримки, але вона лише знизує плечима.

– Вибач, але я згодна з Мариною. Тобі потрібно розширювати кругозор, і коли це робити як не зараз – літо, відпустка і місце твого кавалера вакантне. Коли ти почнеш працювати на батька, ми тебе вже не витягнемо з пучини костюмів та краваток. Або зараз, або ніколи!

З подивом… ні, з шоком дивлюсь на Юлю, яка з категорії людей – “сім разів відміряє – і все одно не відріже”, а тут рубає під корінь навіть без замірів, і розумію, що виходу у мене немає. 

Роблю великий ковток напою, гучно видихаю і твердо кажу:

– Що треба робити? 

– Впізнаю нашу дівчинку, – задоволена своєю перемогою Маринка, рішуче свайпає сторінку і повертає екран до мене. – Знайомся, це твій новий профіль. Я створила його ще вчора, бо знала, що твоє “відрядження” закінчиться саме так.

– Що?! – я ледь не давлюсь своєю другою піна-коладою, дивлячись на сайт знайомств, на який ніколи не заходила, і на свій профіль, який я ніколи не створювала. – Ти створила мені анкету?

– Ага. І завантажила туди твої найсексапільніші фотки з минулого літа, – каже з гордістю, підсуваючи ближче планшет. 

– Тільки не кажи, що це ті самі фото з вечірки на яхті Марка.

– Так, саме ті, де ти в червоній сукні з відкритою спиною. Я особисто їх відбирала.

– Я її вдягла тоді лише тому, що на вечірці неможна було користуватись телефонами. Звідки у тебе фотографії?

– Машо, ну ти мене ображаєш. Я юрист, і я не могла не зфоткати тебе в тій сукні, бо це був один шанс на мільйон, що ти погодилась її вдягнути. Другого такого шансу може не бути і за все життя.

– Я їх теж погодила, – учасно киває Юля.

– Ви що, здуріли? – обурююсь, але не знаю, за що в першу чергу хапатись – за голову чи за планшет. – Та мене через ті фото або в ескорт запишуть, або на органи здадуть, бо крізь ту сукню навіть печінку мою видно, така вона прозора.

– Та кому твоя печінка потрібна після двох коктейлів? – закочує очі Марина. 

Поки подруга підтримує нашу суперечку, на екрані планшета продовжують миготіти різні обличчя: від суворого бородатого байкера у шкірянці до хіппі з гітарою на фоні багаття. Кожен наступний – повна протилежність попередньому і до того, до чого я взагалі звикла. Може дівчата й мають рацію – мені потрібна різноманітність, і здаєть, після сьогоднішнього фіаско з Артуром, час божевільних рішень настав. 

– Ладно, показуй, що там у тебе, а то у самої вже слюни на стійку капають.

Не зацінивши мій жарт, Маринка з азартом маніяка знову розвертає до мене планшет, примружившись.

– Ну що ж, перша жертва нашого експерименту… Леонід, двадцять шість років. Цитую: “Люблю подорожувати, медитую о п’ятій ранку, шукаю музу для сумісного милування закатами у Гімалаях. Без вживання м’яса, алкоголю та токсичних людей”.

Юля закочує очі так високо, що, здається, скоро побачить власний мозок.

– О Боже, прямо людина-ароматична паличка. Я навіть через екран відчуваю цей аромат кардамону і тривожності.

– Повністю згодна, – киває Маринка. – Не вистачало ще, щоб через якогось будду на мінімалках вона перестала з нами дружити, – звертається до Юлі, повністю ігноруючи мене.

– А чого це я маю перестати з вами дружити?

– Ти ж бачила, що там написано: без вживання токсичних людей, – сміється Маринка.

– За нас – токсичних і невиправних! – салютує Юля і відпиває зі свого келиха.

Марина свайпає екран ліворуч, із задоволенням відправляючи Леоніда медитувати.

– Переходимо до наступного, – замислюється і водить пальцями по екрану, збільшуючи картинку. – Це вже краще, але…

Вона розвертає планшет ближче до нас, де на екрані красується хлопець з таким рельєфом, що йому навіть тисячолітня бруківка на Дерибасівській позаздрить.

– Знайомтесь – Георгій. В описі все коротко й лаконічно: “Фітнес-тренер, кросфітер. Шукаю активну, веселу та життєрадісну дівчину”.

Ми з Юлею кілька секунд мовчки розглядаємо цей ходячий кубик преса.

– Давайте візьмемо качка, – лукаво посміхається Юля. – Весела та життєрадісна, це ж про тебе. 

– На вигляд він, звісно, ефектний, – скептично хмикає Марина, – але ж усі ми знаємо непрописну істину: чим більша шафа, тим менший до неї ключик. Та й у голові у нього, мабуть лише гантелі та протеїнові коктейлі.

– Так нам і не потрібно, щоб він писав наукові дисертації, – парирує Юля. – Зважаючи на колишніх Маші і їх, м’яко кажучи, скудну фізичну підготовку, у неї не було жодної можливості помацати такі рельєфи. Тому його треба брати обов’язкого, а раптом їй сподобається?