4

Маша

Я не одразу розумію, що занадто довго витріщаюсь на Костю і його друга, поки останній не ловить мене на гарячому, здивовано здіймаючи брови. Костя прослідковує за його поглядом і, нахилившись трохи вперед, щось каже йому, перекрикуючи музику та розмови відвідувачів. Ось тепер мені ніяково в квадраті. Мало того, що мене застукали за розгляданням, та ще й Костя вже щось ляпнув, викликавши посмішку у друга. 

У мене сьогодні точно не найфартовіший день на чоловіків, що дає мені повне право залити своє горе найсмачнішим коктейлем в моєму рейтингу. Втягую через соломинку свою улюблену піна-коладу, прикриваючи від задоволення очі, але другий ковток я зробити вже не встигаю, бо до бару, наче цунамі на підборах і в шкіряній спідниці, влітає Маринка.

Вона кидає швидкий погляд на Костю, який все ще розмовляє з гарячим незнайомцем в кінці стійки і, здається, вже не задоволена тим, що він не зустрів її на порозі з хлібом-сіллю. Ці двоє явно щось не договорюють.

За два кроки вона опиняється біля мене, гучно кидаючи свою сумочку на стільницю.

– О, вже святкуєш? Молодець! – сідає поруч і киває другому бармену. – Брудний мартіні. Два.

– Різкий старт.

– Це замість магнію, бо він мене вже не бере, – дує вгору, від чого її волосся кумедно розлітається в різні боки. – Як і валеріана, і меліса, і ромашка…

– Та досить вже, травнице, я зрозуміла.

– Скоріше відьма, – злобно регоче. – Принаймні так думають мої співробітники. Уявляєш, я провела сьогодні три онлайн сесії в рамках навчання молодих юристів, прослухала чотири години розмов нашого кол-центру, склала два звіти та особисто стажувала новенького, а начальник посмів заікнутись, що я не занадто продуктивна впродовж дня. І не вдавило ж його після тих слів. Та продуктивніше за мене хіба що той поні з віршика.

– Я люблю свою роботу, я прийду сюди в суботу, – наспівую, поки Марина робить перший ковток свого заспокійливого. 

– Від роботи дохнуть коні, ну а я безсмертний поні, – закінчує за мною.

– То ти і завтра працюватимеш?

– Ще чого! Вони не платять мені стільки, щоб я пожертвувала свій вихідний на користь роботи. Але давай не будемо про мою роботу. Я тебе прошу, скажи, що ти забила Артурчику унітаз туалетним папіром.

– Ні, не забила, – хитаю головою.

– Може хоч оселедець у вентиляцюю запхала? – благально дивиться на мене поверх келиха.

– Вибач, – розводжу руками, а Марина незадоволено кривить губи.

Мені чесно буде шкода того, хто перейде їй дорогу, бо тухлий оселедець у вентиляції буде його найменшою проблемою.

– Ну ладно, Бог йому суддя, нехай покоїться з миром, аллілуя, – підіймає свій келих, салютуючи мені і допиває перший мартіні. – Як в суху землю, – стискає зубами оливку, смачно розжовуючи її.

– Притримай коней, – сміюсь, але повторюю за нею. 

Ще через дві хвилини підтягується Юля, моя колишня однокурсниця й головна психологиня нашої компанії. Вона спокійно замовляє келих сухого білого й уважно розглядає моє обличчя.

– Все нормально? – запитую у неї.

– Нуу, слідів істерики та розпачу я не бачу, тому так, все нормально, – акуратно заправляє пасмо волосся за вухо, а ми з Маринкою вибухаємо сміхом.

– Який розпач? – ледь стримується Маринка. – Артурчик – це взагалі помилка природи. Згадайте, як він пив каву, відставляючи мізинчик, наче англійська королева. Мене від цього видовища аж око сіпалось.

Дівчата починають перебирати всі Артурові грішки: від занадто ідеальної зачіски до манери розмовляти з людьми наче з розумово відсталими. 

Але в якийсь момент Маринка відставляє келих, спирається ліктями на стільницю і дивиться на мене своїм тим самим аналітичним поглядом. 

– А тепер серйозно, Машо, – починає вона, і Юля повністю переводить всю увагу на неї, бо якщо Маринка така серйозна, то їй точно є що сказати. – Претензії Саші щодо твоєї поведінки – це відстій, зрада Артура – це взагалі повний треш, але давай будемо чесними. Знаєш, чому ти знову опинилась в цій початковій точці?

– Бо Сашко – вічний пубертат, Макар – ні риба, ні м’ясо, а Артур – мудак? – підказує Юля, граючись з ніжкою свого келиха.

– Ні, – хитає головою Маринка, знімаючи зубами оливку з бамбукової палички. – Бо наша Маша забула, що таке справжнє полювання та природний відбір. Кожен її  наступний ухажер схожий на попереднього.

– Гей, ну не всі вони були схожі… – починаю виправдовуватись, але Маринка знову мене перебиває.

– Всі! Як під копірку! Схожі обличчя, зачіски, виховання, а останні взагалі – як клони в костюмах та при краватках.

– Ти не можеш дорікати їй за те, що її заводять чоловіки в костюмах, – вступається за мене Юля. – По-перше, це класика, а по-друге – це шалено сексуально! – закушує нижню губу.

– Я не маю нічого проти її фетиша на костюми, я проти мудаків, які в них одягнені, – парирує Марина. –  Я цілком розумію, що зустрічаючись з такими екземплярами, ти хочеш довести батьку, що ти серйозна жінка і заслуговуєш на довіру в компанії, але для цього не треба спати зі знедоленими в рамках благодійних акцій.

– Ну не перебільшуй…

– Яке перебільшення?! Починаючи з моменту, коли ти пройшла першу практику в компанії батька, ти почала влаштовувати ці акції.

– Це не так…

– Починаючи з третього курсу, – тепер мене вже перебиває Юля. – Перший рік було взагалі весело. Чого тільки вартував Руслан, який катав її на своєму байку, – додає мрійливо.

– І не тільки на байку, – підморгує Маринка. – Якби ж не його тяга до всього протизаконного.

– А Ігоря з рок-групи пам’ятаєш? – продовжує вечір спогадів Юля.

– О так, Ігор, – сміється Марина. – Я не стільки пам’ятаю його, як смокі-айс, чорні футболки і браслети з черепами у Машки.

– Кожен має право на самовираження, – переходжу в захист, ледь стримуючись, щоб самій не засміятись від тих спогадів. – Веселі були часи.