1

Маша

Артур входить до мого кабінету рівно о шостій і, як завжди, без стуку. Бездоганна сорочка навіть попри восьмигодинний робочий день, легкий шлейф дорогого парфуму і посмішка, на яку я купилась з нашої першої зустрічі в стінах цього офісу.

– Привіт, сонечко.

Він нахиляється до мене, намагаючись торкнутись своїми губами моїх, але я ніби випадково тягнусь за ручкою на столі, і його вологий поцілунок припадає кудись в районі щоки. Хочеться насухо витерти її рукавом, і я ледь стримуюсь, щоб не викрити себе.

– Шкода, що ти їдеш.

Артур спирається дупою на край мого столу, і я терпіти не можу коли він так робить. Розумію, що він в штанах, а під ними ще білизна, але думка про те, що його зад терся об мій стіл, не дає мені зосередитись на роботі, поки я не оброблю поверхню дезінфікуючими засобами. 

– Робота є робота, – знизую плечима.

– Все одно жорстоко з боку батька повідомляти тобі про відрядження за три години до відправки потяга.

Його погляд ковзає по моїй маленькій валізі, яка самотньо стоїть біля дверей і яку за моєю ж легендою мені привезла мама. Насправді ж я купила її в обідню перерву у сусідньому торговому цетрі, а всередині замість ділових костюмів лежать дві пачки офісного паперу.

– Ти ж знаєш, мені потрібно вливатись в новий колектив, – вимушено посміхаюсь. – Я не можу і не хочу відмовлятись ні від цього проєкту, ні від поїздки. Мені подобається моя нова робота. Емм… стажування.

– Ти дуже старанна, і за це я люблю тебе ще більше, – каже ніжно, дбайливо намотуючи на палець пасмо мого волосся. – І я ду-у-же сумуватиму за тобою.

В його голосі чується стільки жалю і турботи, що на якусь мить я навіть засумнівалась, чи не роблю зараз найбільшу помилку всього свого життя, опираючись лише на офісні чутки. 

Ще тиждень тому я б йому точно повірила, але зараз… Зараз я намагаюсь роздивитись в його погляді, словах, рухах щось, що підтвердило б мої сумніви. Але він веде себе як і в будь-який інший день, не даючи мені жодної підказки.

– Я повернусь так швидко, що ти навіть не помітиш, що я кудись їздила.

Посміхаюсь про себе, бо це дійсно буде найкоротше відрядження, яке у мене колись було.

– Це будуть найдовші два дні в моєму житті, – нашіптує на вушко, а мене несподівано пересмикує, хоча раніше мені подобалось його тепле дихання на моїй шкірі.

– Вибач, але мені вже треба йти.

Дбайливо закриваю кришку ноутбука, підводжусь з крісла і прямую до дверей, на ходу перекидаючи ремінець сумочки через плече.

– Давай підвезу тебе до вокзалу. Потяг же скоро?

Він підіймає валізу і здивовано здіймає брови.

– Ти що цеглини туди поклала?

– Ахаха. Ніколи не знаєш, що саме може знадобитись дівчині в дорозі, – відповідаю грайливо, а серце повільно сповзає у п’яти. 

Невже мене викриють в першу ж хвилину, не давши навіть шансу пограти в детектива?

– Ні-ні, не варто, – перехоплюю ручку валізи і притягую її до себе. – Ми їдемо всі разом. Думаю, що на мене вже чекають. Не витрачай свій час. Ти багато працював на цьому тижні, їдь додому і відпочивай.

– Так приємно, що ти піклуєшся про мене, – обіймає, міцно притискаючи до себе. – Сонечко, ти така напружена останнім часом, – відхиляється, вдивляючись в моє обличчя, а його руки лягають мені на плечі, активно масажуючи.

– Вибач, я дуже знервована останнім часом, – обережно звільняюсь від його рук. – Ти ж знаєш, скоріше рак на горі свисне ніж Мар’яна зробить мені поблажку, тому я не маю права на помилку. За тиждень мене приймуть у штат, і я офіційно стану її рабинею, а поки я дівчинка на побігеньках.

– Не кажи так, – журить мене. – Ти талановита, старанна і ти дочка власника компанії зрештою. Скоро ти займеш місце Мар’яни, а згодом успадкуєш і всю компанію. І я завжди буду поруч, щоб допомагати тобі.

Ого, які у нього далекоглядні плани! Раніше я мліла від такої його віри в мене, але зараз, знаючи його таємницю, всі ці слова виглядають пустушкою і викликають лише огиду та неприязнь до самого Артура.

– Хорошої тобі поїздки, – наостанок він все ж цілує мене в губи. – Ходімо хоч до ліфта тебе проведу.

Він бере мене за руку, іншою перехоплює валізу, і ми рушаємо по холу. Артур ніколи не соромився проявляти свої “почуття” до мене в стінах офісу, тому така поведінка цілком природня для нього. Так, може, по кутках він мене і не затискав, але ніколи не упускав можливості показати, що наближений до родини власника. 

Думаєте, я завжди була така спостережлива? Ооо, ні. Мої очі почали відкриватись лише тиждень тому, після того як я до мене дійшли деякі чутки, а Маринка почала знімати з моїх вух першокласні італійські спагетті. Мені й досі не віриться, що Артур такий вправний “кухар”.

– Не сумуй, ми проведемо ще купу часу разом, коли я повернусь. Обіцяю.

Забираю валізу і цілую його в щічку, щоб відвести від себе підозри, які могла викликати своєю поведінкою. 

– Подзвони, коли доїдеш, – каже, коли ліфт прибуває на наш поверх і я поспішаю всередину. 

– Обов’язково, – усміхаюсь і наостанок махаю йому ручкою, перш ніж двері ліфта зачиняються.

І я видихаю. Нарешті видихаю з полегшення і трохи розслабляюсь перед наступним актом, бо насправді немає ніякої будівельної виставки в столиці. Точніше, сама виставка проходить, але ніхто з наших не їде на неї цього разу. Батько навіть не підозрює про моє відрядження, а дизайнери, скоріше за все, п’ють в барі по сусідству, як роблять це кожної п’ятниці. Вся ця історія з терміновим від’їздом була лише моєю продуманою легендою, щоб приспати пильність Артура.

Серце калатає десь у горлі від страху та азарту, а я закидаю валізу в багажник викликаного таксі і переходжу до наступного пункту плану. Час дізнатися, чим насправді займається мій “ідеальний хлопець”, коли думає, що я за сотні кілометрів від нього.

Встромляю ключ у замок і повільно повертаю. Дорогий німецький замок не видає ані звуку і я посміхаюсь, адже я особисто обирала його три місяці тому, в той час як Артур схилявся до покупки чогось дешевого і не зовсім надійного, як і він сам по суті. М’яко штовхаю важкі броньовані двері і переступаю поріг квартири Артура, свого, поки що, хлопця.