Розділ 33

Розділ 33. 

Амеліс із полегшенням занурилася в звичну рутину магічної агенції. Після невдалого побачення та неприємного інциденту з Деріаном Кроссом, що сталися нещодавно, робота здавалася їй справжнім заспокійливим еліксиром. Основною її спеціалізацією була робота із захисними закляттями — розгалужена, точна й відповідальна магічна справа. На робочому столі знову з’явилися стоси древніх фоліантів, детальні схеми захисних рунічних куполів, магічні сувої із запитами містян, кришталеві кулі для термінового зв’язку та чашка міцної кави з корицею, що дарувала відчуття домашнього тепла.

Агенція працювала в своєму звичайному ритмі. Амеліс віддавалася справі на повну: створювала захисні закляття для приватних помешкань, оновлювала контури для купецьких крамничок, розшифровувала складні заплутані чари на старовинних реліквіях. Навколо панував спокій.

 Звістка про те, що лорда Кросса затримала паркова варта за порушення порядку та безпідставне переслідування, швидко розійшлася відповідними інстанціями, тож Деріан більше не наважувався з’являтися на її шляху чи надсилати нав’язливі магічні повідомлення.

Та найголовнішим було інше — її життя поза роботою нарешті налагодилося, у ньому запанувала справжня гармонія. Усі вільні вечори Амеліс і Рейвен проводили разом. Кожен день, проведений поруч із ним, відчувався як подарунок долі. Вони стали нерозлучними. 

Молоді люди часто відвідували театр магічних ілюзій, де під високою купольною стелею оживали прадавні легенди та розсипалися зоряні салюти. Разом ходили на виставки старовинного живопису й реліквій, де годинами сперечалися про ефективність прадавніх захисних знаків, або просто блукали затишними вуличками міста, зупиняючись біля вуличних музикантів, чиї скрипки вигравали чарівні мелодії.

Рейвен був поруч — надійний, уважний, турботливий. Втім, Амеліс навіть не здогадувалася, що в його душі вже давно дозріло важливе рішення. І що він готовий був до найважливішого кроку в житті.

Ще кілька днів тому Рейвен таємно забрав із ювелірної майстерні невеличку, але неймовірно вишукану річ. Це була обручка, виготовлена за його власним ескізом. Майстер-ювелір вклав у роботу весь свій талант: оправа каблучки була виконана в рослинних мотивах — витончені вигнуті гілочки, листочки та невеликі пелюстки, прикрашені мініатюрними діамантами. Вони витончено обрамляли глибокий, сяючий сапфір. Колір цього каменю Рейвен підбирав із особливою ретельністю — він повністю відтворював відтінок очей Амеліс у ті моменти, коли вона була щасливою і всміхалася йому.

Відтоді Рейвен жодного разу не залишав темно-синю оксамитову коробочку вдома. Вона постійно лежала у внутрішній кишені його камзола, прямо біля серця. Він носив її з собою на кожну прогулянку, на кожну зустріч, чекаючи того самого ідеального, чарівного моменту, щоб вимовити найважливіші у своєму житті слова й запропонувати Амеліс стати його дружиною.

Того літнього вечора погода була по-особливому тихою та романтичною. Останній день літа, а  крони дерев в парку вже набували золотистих кольорів. Листя м’яко шурхотіло під ногами, а в повітрі витав свіжий, прохолодний запах вечірньої роси та ледь відчутного диму. Уздовж центральних і бічних алей повільно спалахували м’які магічні ліхтарі, відкидаючи на доріжки тепле бурштинове сяйво.

Вони йшли повільно, тримаючись за руки. Пальці Рейвена були теплими й міцними, і Амеліс відчувала неймовірний спокій. Вона тихо розповідала йому про кумедний випадок, який стався сьогодні в агенції.  Один  недосвідчений молодий маг  намагався самотужки сплести захисне закляття від злодіїв, але переплутав руни й випадково заблокував двері власного будинку так, що не міг вийти не тільки через двері, а й навіть і через вікно.

Рейвен тихо сміявся, уважно слухаючи її щебетання, але думками був зовсім в іншому місці. Серце в його грудях калатало значно швидше, ніж зазвичай. Він відчував: цей вечір — саме те, що треба. Повітря було просякнуте магією та ніжністю, парк був майже порожнім, і ніхто не міг їм завадити.

Вони підійшли до старовинної альтанки, оповитої зів’ялим диким виноградом. Вона стояла трохи осторонь від головної алеї, прихована серед високих дерев.

Рейвен зупинився й обережно потягнув Амеліс до себе, змушуючи її повернутися.

— Рейвене? — Амеліс підняла на нього погляд, помітивши, як змінився вираз його обличчя.

 У його темних очах палали глибокі, яскраві вогники, а подих перехоплювало від хвилювання. 

— Щось сталося?

— Ні… тобто так, — м'яко усміхнувся він, беручи її долоню у свою. — Просто я дивлюся на тебе й розумію, що більше не хочу чекати жодної хвилини.

Його голос трохи здригнувся від надлишку почуттів. Амеліс здивовано й водночас із ніжним зацікавленням притаїла подих. Вона бачила, як повільно й рішуче його вільна рука опустилася до внутрішньої кишені камзола. Пальці Рейвена намацали м'який оксамит коробочки. Він зробив глибокий вдих, збираючись опуститися на одне коліно й дістати прикрасу, як раптом…

Повітря навколо них здригнулося від потужного, несподіваного сплеску магії. Простір над альтанкою забринів, наче натягнута струна. Легкий осінній вітерець миттєво вщух, поступаючись місцем щільному, сяючому сріблястому туману, який швидко згущувався просто над кронами дерев.

Амеліс і Рейвен одночасно підняли голови. Як досвідчена фахівчиня із захисної магії, Амеліс миттєво зрозуміла, що небезпеки немає. А Рейвен інстинктивно заступив дівчину собою, випускаючи коробочку назад у кишеню й готуючись зреагувати на будь-яку несподіванку.

З середини сяючого сріблястого туману, безшумно махаючи крилами, вилетіли дві сови. Це були магічні створіння, виткані з чистого білого світла, зоряного пилу та мерехтливих іскор. Вони здавалися безтілесними, але рухи їхніх крил залишали у вечірньому повітрі сяючі сліди.

У дзьобі кожної з цих величних пташок був щільний кремовий конверт, скріплений важкою сургучевою печаткою. Сови зробили широке, урочисте коло над альтанкою. Повітря наповнилося тихою мелодією, схожою на передзвін маленьких дзвіночків.