Розділ 31

Розділ 31. 

Амеліс подивилася на магфон. До активації порталу залишалося трохи менше години. Вона вже знала, що сперечатися із SoulMatch марно. Якщо у визначений час ти будеш не підготовлена, то тебе перенесе портал все одно. Одного разу Амеліс уже мала необережність перевірити, що станеться, якщо проігнорувати повідомлення. Нічого приємного. Тож вибору фактично не було. Потрібно було просто піти і відбути це побачення.

Амеліс відчинила шафу й почала перебирати сукні.

 — От тільки не треба думати, що я намагаюся комусь сподобатися, — сказала вона Маркізу. 

Кіт сидів на кріслі й дивився на неї з таким виразом, наче саме це він і думав.

 — Я йду, бо портал усе одно мене забере. Це різні речі. Маркіз моргнув і м’явкнув. 

— Не сперечайся, будь ласка. Мені й так тяжко.

Вона витягла темно-синю сукню.

 — Оцю?

 Кіт позіхнув і відвернувся. 

— Дякую. Твоя думка безцінна.

Амеліс одягнула сукню, заколола  волосся біля скроні й наостанок перевірила магфон. Час спливав. Вона знала, що через кілька хвилин опиниться поруч із черговим чоловіком, якого для неї вибрав SoulMatch. І цього разу їй не хотілося грати в гру під назвою «а раптом це він». Бо вона вже знала, хто є саме тим. Рейвен.

Саме тому Амеліс вирішила не залишати кавалера в невіданні. Вона прийде, познайомиться. Повечеряє, якщо доведеться. І одразу скаже правду, що у неї вже є коханий.

Портал відкрився точно в зазначений час. Амеліс ступила в нього без особливого ентузіазму й за кілька секунд опинилася на широкій кам'яній терасі.

Перше, що вона побачила, — озеро. Воно лежало далеко внизу, за схилом, темне у вечірньому світлі. На протилежному березі розсипалися вогники невеликого містечка. Над дахами подекуди спалахували рекламні знаки крамниць, а вулицями повільно рухалися магічні авто.

Сама тераса була частиною старого заміського будинку. Уздовж кам'яних поручнів стояли високі ліхтарі. Усередині кожного замість полум'я плавали золоті іскри, які час від часу здіймалися вгору й поверталися назад.

Посередині стояв накритий стіл. А біля нього — чоловік. Високий, темноволосий, у чорному камзолі з тонкою срібною вишивкою. Побачивши Амеліс, він одразу випростався. 

— Амеліс?

 — Так. 

— Деріан. Деріан Кросс.

Він підійшов, уклонився й подав їй руку. Амеліс відповіла на привітання. 

— Рада познайомитися. 

— Сподіваюся, місце вам сподобається. Вона ще раз глянула на озеро. 

— Дуже гарно. 

— Я хотів, щоб наш вечір був особливим.

Наш вечір. Амеліс вирішила поки що не чіплятися до формулювання. 

— Тоді сідаймо? 

— Звичайно.

Деріан відсунув для неї стілець. На столі вже чекала вечеря: запечена форель із зеленню, овочі, хрусткий хліб, сирна тарілка й кілька соусів у маленьких срібних мисочках. Поруч стояли келихи з виноградним напоєм.

— Ви все це замовляли самі? — запитала Амеліс. 

— Майже. Я хотів знати, що вам подадуть.

 — Але ви мене навіть не знаєте. 

— Для цього існує SoulMatch. 

Амеліс усміхнулася. 

— SoulMatch знає багато. Але не все. 

— Побачимо.

Вона нічого не відповіла. Спочатку розмова йшла легко. Деріан розповідав про столицю, про свою роботу, кілька разів згадував знайомих із Ради магів. Він багато подорожував і встиг побувати в кількох північних королівствах. Розповідав цікаво, без нудних подробиць, і Амеліс навіть кілька разів щиро сміялася.

Та коли подали десерт, вона вирішила, що настав час сказати головне. 

— Деріане, можна я буду з вами відвертою? 

— Звичайно.

Вона поставила ложечку на край тарілки. 

— Я прийшла сюди тому, що мене сюди привів SoulMatch. Я знаю, що в зазначений час портал усе одно переніс би мене сюди, тому вирішила не чинити опір системі.

 Деріан уважно слухав. 

— Але я не хочу вас обманювати, — продовжила Амеліс. — У мене вже є той, з ким я хочу бути.

Він трохи нахилив голову.

 — Ви закохані? 

— Так. Ми познайомилися зовсім недавно, — продовжила Амеліс. — Але я хочу проводити час саме з ним. Тому не хочу вас обнадіювати.

Деріан помовчав. Потім усміхнувся: 

— Ви дуже серйозно до цього ставитеся. 

— А хіба може бути інакше?

 — Може.

 Амеліс підняла брову. 

— Як? 

— Ви могли б просто насолодитися вечором.

 — Я саме це й роблю. Але насолоджуватися вечором — не означає обіцяти людині щось більше.

Деріан усміхнувся ширше.

 — Ви цікава.

 — Дякую. 

— І вперта. 

— Це вже не комплімент. 

Він тихо засміявся. 

— Можливо, для мене — саме комплімент.

Амеліс вирішила, що поки все гаразд. Адже Деріан не став сперечатися з нею, не почав переконувати її. Натомість вирішив просто продемонструвати, який він чудовий.

Після вечері він запропонував прогулятися. Вони спустилися кам'яними сходами до саду. Уздовж доріжки стояли невисокі ліхтарі, а в темряві потріскували чарівні світильники, сховані серед кущів.

— Я сам вибирав це місце, — сказав Деріан. 

— Тут дуже гарно й чудовий сад. 

— Тут є ще одна цікавинка.

Він клацнув пальцями і у повітрі над доріжкою з'явилися десятки маленьких золотих вогників. Вогники полетіли вперед, утворюючи світлу доріжку. Амеліс мимоволі усміхнулася. 

— Красиво. 

— Я подумав, що вам сподобається. 

— Сподобалося. Дякую.

Він явно чекав більшої реакції. А не дочекавшись, повів її далі. За садом стояв невеликий павільйон. Усередині  якого знаходився старовинний музичний артефакт. Деріан торкнувся його, і павільйон наповнила тиха мелодія.

— Ви все це підготували? 

— Хотів вас вразити. 

Амеліс повернулася до нього. 

— Деріане… 

— Я знаю, що ви сказали. 

— Тоді навіщо? 

Він подивився на неї так, наче відповідь була очевидною. — Бо я не звик здаватися після першої відмови.